Древляни - Віктор Семенович Близнюк
У Санька, повторюю, був живий кмітливий розум, і він, ідучи за лісорубами та прислухаючись до їхніх розмов, сам зміркував: сьогодні рубатимуть не всі породи підряд, а вибірково — тільки дуб. І не який-небудь, а найкращий — з рівним високим стовбуром, без сучків та наростів, словом — без найменшої порчі. Бо цей дуб ітиме на ванчес.
От і дістались вони до своєї ділянки. Санько озирнувся: гарний закуток лісу! Від Золотистих шапок дубів, від жовтого листу, накупаного в сонці, випромінювалось тихе сяєво, ліс немовби жеврів — спокійно, врочисто, ліс наливався медв’яною тишею, і на душі ставало тихо і по-святковому чисто. Але випасати очі на тій красі було ніколи — Отченаш кинув слівце, партія розбилась на групки. Санько з одновухим та ще кілька лісорубів пішли за Макаром Івановичем.
Що того півдня? Дехто й літню днину прокуняє під грушею, мухи зі свого носа не зігнавши. А Санько, він осягнув за півдня цілу біблію лісорубства. Вперше побачив, як обирають місце для валки дерева. Це, пане-брате, не проста штука — звалити з ніг силача стародуба. Не те що бери та рубай, як тобі заманеться. Треба так покласти його, щоб кряжиста дубина, гуркнувши на землю, не зламала собі хребет і не пошкодила сусідніх дерев. Отож, перше ніж рубати, стане Отченаш віддалік, прискалить око, замре, дивлячись на крислатого велетня. Наче питає дуба: «З якого боку дмухали вітри, в яку сторону важче нависає твоє гілля, і чи є прогалина там, куди ти хилився в негоду?» Поговоривши так, Отченаш указує пальцем: туди! Значить, туди, у ту прогалину, треба схитнути боривітра. Та й це ще не все. Упертий, свавільний характер у дуба. Ти йому кажеш: «Лягай, старче, лицем до сонця», — а він візьме та й бухне навзнак, приваливши собою бідаків лісорубів, — хіба мало їх, як мурашок, побито й почавлено в лісі? А щоб того не сталося, мотай, брате, на вус дідівську науку. Раз валиш до сонця, то з того ж боку, при самій землі, і починай пиляти. Надпиляв — ще нижче підрубай окоренок, щоб вільно лягало дерево. А вже тоді заходь із тіньового боку, й пиляй до самої серцевини, та не забудь підбивати клинки: нахиляй, нахиляй його к сонцю! Дивись, може, й рогатки треба поставити, для упору, коли стовбур має кепський нахил або на заваді вітер.
Вперше побачив Санько, як падає дуб у тиху жеврінь осені.
Все глибше й глибше вгризається пила; кряж, товстий, як башта, підрізано майже наскрізь, а дуб стоїть. Він стоїть незрушно, сажнів на двадцять докруг розкинувши віття, піднявши до неба пишну гору паленіючого листя. Він зупиняє вітри, він колошкає хмари, йому неначе байдуже до того, що там роблять унизу маленькі прудкі чоловічки. Та раптом чується скрип — якийсь глибокий болючий скрип, а далі — як скрегіт. Скрегіт страшний, жерстяно-рипучий. «Гей, стережись!» — розлягається низом, і люди кидаються врозтіч, хто за дерева, хто у канави. А дуб ще стоїть, тільки здригнулась вершина і — пішла… Пішла — як хмара, як багряне маєво, над лісом несеться тінь, скриплять старечі м’язи, вже видно — хилиться стовбур, все нижче, нижче, і летить, пада вогниста маса у прірву, в широку прогалину, і раптом, як вибух — г-гух! З гулом, з тріском розчахується ліс, гуркіт струшує землю, підскакує чорна спина стовбурища і ниць… Затихає.
Упав…
Ще довго кружляє в повітрі пожовкле листя і в нетрях зітхає луна.
Аж не віриться Санькові: такого моцнака збороли. Он стовбурище яке — мов гребля, на всю поляну, хоч возом бери проїжджай.
Робота йшла по-жнив’яному: один за одним валили дуби, тут же обдирали кору, обрубували сучки, розпилювали кряжі на рівні, метрів по вісім завдовжки, бруси, складали їх штабелями. Санько надривався, аби показати себе якнайкраще: стругати — то він стругатиме, носити важенні бруси — носитиме, хай бачать усі, що він при силі, що не з ледачих, і ви, пани-браття, не пожалкуєте, взявши його в бригаду. Та коли Отченаш — ненароком чи, може, задля контролю — зиркав спідлоба на хлопця, той неприємно щулився, відчував себе так, ніби втерся в чоловічий гурт незаконно. І щоб зрівнятися з мужиками, він тулився ближче до одновухого (звали його Полушкою). Полушка не вельми який здоров’як — із тих жовтяків, морхлих, як сушений гриб, котрих густо плодила пісна поліська земля. Поруч нього, плохенького, і Санько виглядав більш-менш пристойно. Отож коли брались пиляти — а пиляли вчотирьох або вшістьох, по двоє, по троє з обох кінців пилки, — Санько ставав за Полушкою, своїм постолом упирався в його постіл, чіплявся крюком за ручку пилки і по команді: «І-іх, раз! І-іх, два!» — починав ритмічно гойдатись. «І-іх, дружно! І-іх, пішли!» — плече до плеча, м’язи напружені, тіла немовби зв’язані, їх розкачує невпинна сила: раз-два, вперед-назад, туди-сюди… і так без кінця, до тошноти, до потьмарення в очах. Спершу Санько не міг приловчиться, смикав невлад, його кидало, як тріску на хвилях, і щось люто кричав Полушка йому в потилицю. Санька обсипало жаром, він уже не борсався, тільки скорявся силі, що штовхала його, обм’яклого, і раптом відчував, як входить у загальний ритм. Він пірнав і злітав за хвилею руху, зникав довколишній світ, перед ним, як маятник, гойдалось кружало землі, з чубцем молодої осінньої трави, куди долітали жовті бризки тирси. Хлюпали жовті бризки, і все ставало жовтим, і тоді він не бачив нічого — ні спітнілих спин лісорубів, ні зеленої піни на губах Полушки, ні тирси на траві, — тільки відчував гаряче держално в руках, безжальне пекуче держално, що носить його в полиновім диму, як уві сні. Десь після довгого забуття крізь маячіння долітало: «Гей,
