Намір! - Любомир Андрійович Дереш

– Добрий вечір, – відповіла дівчина, немов приймаючи гру у ввічливість, хоч і розуміла, як це смішно у нашому віці. – Ви такий ввічливий. Мене цікавлять художні альбоми. Зокрема, Темістокль Вірста.

Ах, як по-дурному себе цими днями почували наші продавці! Скільки людей довірилося їм, замовляючи раритети зі самої Москви, а звідти – з Москви – приходила відповідь: «д е н е г н е т тчк в с е м с о с а т ь».

– Ще не було поставки, – відповів їй. – Думаю, за два тижні щось наклюнеться.

Дівчина кивнула, ніби розуміючи двозначність стосунків із Москвою. Вона не наполягала на тому, щоби я оформив її побажання офіційно, у зошиті замовлень.

– А давайте, я вас сфотографую, – несподівано запропонувала вона і в мені щось обірвалося. Я по-дурному знизав плечима. – Але не тут, – продовжила вона. – Давайте на вулиці. вінок

8

Куди тільки ділася моя відстороненість! Не смію зізнатися – після всіх тих самостверджень про кінець дозрівання та остаточну сформованість як особистості, я раптом відчув себе десятилітнім хлопчиськом. Котрий на людях баламут, а наодинці з дівчинкою – тихий і сором’язливий.

Я знову, дурник отакий, знизав плечима, і клоунськи посміхаючись, на негнучких «протезах» почовгав на вулицю. А дівчина з фотоапаратом рушила за мною. Юра відмітив наш вихід поглядом з-за стійки.

Ми вийшли на повітря, у проїзд Крива Липа. Дівчина запропонувала спершу перекурити. За цей час вона, мовляв, зорієнтується, як мене краще зізнимкувати. Дівчина запропонувала мені цигарку зі своєї пачки. Це були сині «Вінстон», мої улюблені. Я страшно захотів бути чимось корисним для такої приємної особи. А тут, як на зло, залишив свою запальничку за стійкою, так що дівчина мені ще й припалила.

9

У Мідних Буках я, перший хлопець на селі, при спілкуванні з протилежною статтю користувався методом консервного ножа – діяв із силою, нагло та нахрапом. А тут мене делікатненько так вивели, як слухняне ягня. Воно й не дивно, що, поки ми курили, мною аж трусило від нервів.

– Боже, ви змерзли, – сказала вона, і взялася руками зігрівати мені ліву долоню (курив я правою). Невже це діється зі мною? ЩО ЦЕ ВСЕ ОЗНАЧАЄ?

ЧОМУ ВОНА ДО МЕНЕ ЧІПЛЯЄТЬСЯ?

Я щось промукав і продовжував курити.

10

Коли від цигарки залишилася половина, вона сказала з повагою:

– Ви такий мовчазний… Мене звати Гоца. Гоца Драла. Це таке дивне лемківське ім’я, прошу не розпитувати, бо я пообіцяла собі не розповідати про нього більше жодній душі. Задовбало, розумієте? – посміхнулася тепло вона. – А як звати вас?

– Петро, – буркнув я. Гоца простягнула руку, щоби я потис її.

Ну, я потис.

– А ви фотографуєте..? – бовкнув, аби не мовчати.

Дівчина підозріло засміялася. Вона, мабуть, наскрізь мене бачила, от і потішалася, як могла.

– Я фотографую для розваги. Частіше фотографують мене. А взагалі, я художниця.

– О! Така молода, а вже художниця? – теж спробував щось підкинути я, теж не без поваги. Ніби й комплімент, але знову попав, мов рукою в гівно. Невезуха нині. – Було б цікаво подивитися… на малюнки… – я не мав певності, чи це у світі Справжніх Художників називається саме так, тому для певності повторив: – На картини.

Гоца притамувала посмішку. Очима стежила за публікою біля закладу з ігровими автоматами навпроти.

– Можу показати. Правда, вони великі. Для цього треба піти до мене.

Мені почулося, що вона має на увазі: «ПРЯМО ЗАРАЗ», і параноя посилилась. А раптом це пастка?

– А давайте, я вас сфотографую в цьому будинку, – Гоца показала на проламані двері справа від кафе. Це був безгосподарський бомжатник, пустуюче триповерхове приміщення. Наніч туди часто заповзали якісь обдовбані придурки, а вдень навідувалася міліція.

Гоца вже моцувалася з дверима. Я допоміг їй – ногою, для ефекту – і ми ввійшли. Не міг же я показувати, що мені страшно?

По сходах піднялися на другий поверх. Гоца фільмувала мене фотокамерою з-за спини. Вона пояснила, що саме зараз захоплюється інфра-зйомкою, і їй ці кадри потрібні для відео-інсталяції. Час від часу вона цикала ще й фотоспалахом, від чого довкола освітлювалися стіни, списані ґраффіті. Врешті ми опинилися на сходовій клітці третього поверху, перед зачиненими дверима, які вже ніяк не піддавалися. З вулиці відблискувало слабке світло, однак воно тутешній темряві нічим зарадити не могло. Я тільки чув, як шурхоче її, Гоцина, не по-осінньому розхристана куртка-вітрівка, і як вона дихає. Гоца поправила шалю під вітрівкою, і ми завмерли нерухомо. Мовчки. Поруч.

– Вам не страшно? – раптом спитала вона, коли наші руки мимоволі торкнулися у темряві й негайно розлетілись.

– Нє.

– Ви такий хоробрий.

Гоца полізла до кишені за цигарками, і ми знову запалили.

В голові кружляла божевільна фраза: «Можна Вас поцілувати?». Але від самої думки, що я наважуся це вимовити, все в мені стерпало. А просто кажучи, я стидався вийти на дурня. Вперше в житті.

11

– Давай на ти.

– Добре, давай на ти, – погодилася вона.

– А що ти малюєш?

Трохи помовчала.

– Ну, це треба показувати. Це нефігуратив.

– А як це?

– Дуже просто. Це коли важко щось упізнати. Абстрактний живопис. Я дуже люблю абстракціоністів. А ти трохи орієнтуєшся в мистецтві?

Я кашлянув, даючи зрозуміти, що не дуже.

Гоца пояснила, що складно говорити про нефігуратив, не показуючи на прикладі. Але знову додала, що це добре видно на прикладі її власних робіт. Які, між іншим, «у неї дома».

Ще вона розпитувала мене, чим я займаюся, чи подобається мені працювати в кафе, коли в мене зміни, чи цікава тут публіка, чи не крадуть книжок – словом, мала мене за дурника. Ми докурили, обережно спустилися по рипучих сходах наниз. Після такої мандрівки я відчув, що тепер можу поводитися поруч з нею більш-менш адекватно, хоча вибрики її неслухняного волосся, котре торкало мою щоку, щоразу пробуджували в животі хвилі неспокою.

– Я зайду ще, – пообіцяла вона. – Коли буде Вірста. Покажу твої фотки.

І пішла кудись у порожнє місто. Кілька секунд залишалися ще звуки її кроків.

Я повернувся в кафе.

12

Від самого початку вона мені видалася близькою – з різних причин. Взяти хоча б на рівні асоціацій. Я часто моделював свою пам’ять