Намір! - Любомир Андрійович Дереш
– Це приблизно так само. Удар пензлем з тушшю, удар пензлем з водою. Цього досить. Називається «Безконечність моменту».
– Вмієш читати думки? – пожартував я. Вона всміхнулася, задоволена.
– Найкращі художники Відродження – тільки ремісники, така моя суб’єктивна думка. Імпресіоністи – теж ремісники. Вони перемальовували, як машини, як фотоапарати. Абстракціоністи, кубісти – уже жвавіше. Але теж, з іншого боку – скуто, бідно… Нема польоту. Суходрочка, пробач мені. Але що поробиш. Мені відомо, як це – коли пробувати зробити цю справу насухо, – тут я не зовсім зрозумів, на що вона натякнула.
Гоца продовжувала:
– Три удари – цього досить, щоби стало видно, хто ти і де ти. Я не маю на увазі, що ударів повинно бути строго три, я числами не захоплююсь. Картина повинна тебе вести. А ти повинен бути легким на підйом, якщо хочеш зайти далеко. Як виняток техніки трьох ударів я визнаю ще три удари уяви. Це коли ти зробив три штрихи, і побачив, що вони можуть замінити один. Тоді ти ще робиш три ударти, і ще три. І маєш потрійну композицію. Перший удар – одкровення. Другий – підтвердження. А третій – рух далі…
20
Я слухав її, як самого себе. Я в житті ніколи не цікавився живописом, і мені сто років не потрібно було вирішувати для себе, були художники Відродженя митцями чи все-таки ремісниками. Але я міг підписатися під кожним її ще не сказаним словом, бо наперед знав, що воно потрапить туди, куди треба, де у мені вже дозріла порожня комірка. Вона могла верзти нісенітниці, але навіть нісенітниці, сказані її вустами, ладнали мої пробоїни. «Є ж на світі такі чудові люди, – дивувався я. – Котрі влучають, не цілячись». Факти біографії, її коментарі до них, історії, які з нею траплялися в житті – це все здавалось до болю знайомим, ніби ми вже колись були знайомі.
А ще знову подумав: «Це та, котру я візьму зі собою».
Гоца докурила і пішла по темному коридору наліво, на кухню, таку ж велику, як майстерня. Ввімкнула музику. Музика лунала неголосно, але рівно. Мабуть, у приміщенні теж було кілька динаміків у різних кімнатах. Грало щось мелодійне і ритмічне, з м’якими басами. Теж мінімал, завдяки сьогоднішнім сетам я вже навчився його впізнавати. Під враженням від атмосфери майстерні, музика здалася такою ж, як і його власниця – чистою і красивою.
Я знову роззирнувся по приміщенню. Художники викидують великі порції енергії, коли малюють, і від цього робочий простір стає завішаний їх думками, як павутиною. У просторі Гоци мені було комфортно, довкола неї було свіжо й чисто.
Повернулася вона з недавно розпочатою пляшкою «мартіні», запотілою, бо щойно з холодильника. Випила трохи з горла і передала мені. У животі забурчало – мені хотілося не випивки, а чогось поїсти. І все ж ковтнув добряче. «Мартіні» виявилося солодким і зігріваючим. Після нього з’явилося бажання запалити цигарку і ковтнути ще тої пахучої краси. У її майстерні я почувався захищеним. Жоден із нас нікуди не поспішав, особливо я: ніж проводити час у квартирі Акопа, волів енджоювати лайфом тут.
Ще раз лиґнув із плящини, наслухаючи, як добріють внутрішні органи. Гоца теж окосіла, вона і в кафе ще добре хиляла.
– Знаєш такого Леонардо да Вінчі? А Мікеланджело? Знаєш?! Молодець. Напевне, готувався, перед тим як іти дивитися на картинки? – Гоца посміхнулася. – Вони великі, але не творці. Відтворювачі . Що бачили, те й малювали. Вони не створили нічого нового для ока. Нічого сенсаційного, нічого потойбічного. А нефігуратив – я спеціально хотіла тобі розкрити цю таємницю, теж підготувалася – нефігуратив дозволяє у творчості бути вільним. Ти можеш робити, що хочеш. Ніщо не стримує, головне – не стримуй себе сам. Творчість значить розкутість. Спонтанність. Це свобода. Ти розумієш, що я кажу?
– Я розумію, що ти кажеш, – повторив я. «Мартіні» вдарило у ноги.
– Існує така річ, як абстракція. – Гоца зробила смішний жест пальцями, ніби взяла це слово у «лапки». – Абстракція нічого сама про себе не говорить. Кожен мусить сам щось віднайти у ній. Чим більш абстрактно ти твориш, тим сильніше ти можеш передати те, що хочеш. Тим менше умовностей тебе сковує. Ти можеш досягати неможливого.
Мене огорнуло хвилювання від усвідомлення, як шикарно все зійшлося.
– Ти бачиш ! – вигукнув я.
– Бачу що?
– Я впізнаю це по твоїх картинах. Я бачу , що ти бачиш , але чи бачиш ти, що ти бачиш?
Вона розсміялася.
– Ти класний. Такий весь сконцентрований, зібраний. Але ти можеш розслабитися тут, – і Гоца зробила щось одним оком – підморгнула чи якось повела поглядом, мені аж мурашки по животі забігали. Стало гаряче. – На, допий.
– Розумієш, – я знову спробував пояснити, спорожнивши пляшку. – Є такі люди, в яких світяться очі, як у Гагаріна. Вони теж бачать… У них очі світяться… по-справжному!
Гоца знову розсміялася. Піднялася зі свого крісла і сіла мені на коліна. І я вже зовсім розгубив розумні слова, які підготував для неї. Вона обняла мене рукою за шию і притисла до себе. Вона пахла легковажними парфумами, я запам’ятаю це.
– Такий потішний! Говорить і говорить! – муркотіла вона, дозволяючи пропхати долоню собі під ліфчик. Раз ґудзик, два ґудзик, і сорочка розлетілася вбоки. Задерши бюстгальтера, я по-дитячому припав до тепла її грудей.
А далі вже мусів діяти не як син, але як чоловік.
Раз, оголюються її сідниці, два, її трусики спадають до колін, три, наша шкіра на стегнах притискається.
Раз, гострий біль у кілку, два, ніби м’який удар мастихіном, три, опливають всі фарби.
Раз, вир прибуває, два, її пальці втискаються в шкіру, три – я виливаюсь терпким окропом.
Наші тіла немов упізнали одне одного після тривалої розлуки. Тримаючи її на своїх колінах, м’яку й досягнуту , я втягнув носом запах, що стояв над тілами. Відтепер я завжди зможу розпізнати серед штучних ароматів її потаємну жіночку складову, її багатозначний секрет , що насправді й перетворює штучні запахи у букет.
Гоца провела мене за руку у
