Намір! - Любомир Андрійович Дереш
Ніби читаючи мої думки, Гагарін сказав:
– Тут нема про що говорити. Тут треба дивитися. Хочеш поглянути?
– Куди?
– У пам’ять. Ти ніколи не пробував сприймати її не як на перепону, а як на транспорт?
– Що ти цим хочеш сказати?
Він випрямився на табуретці й попросив мене зробити так само.
– Дихай животом. Дихай часто.
Я послідував його вказівкам. Юра став і підійшов до мене ззаду, пропхавши руки мені під пахви. Він трохи потрусив моїми плечами, даючи їм розслабитись. Я відчув, як від його рук у мене входить гіпнотичне тепло.
– На рахунок три набери повітря і затримуй дихання.
Не перестаючи глибоко сапати ротом, я ледь кивнув. Голова йшла обертом.
– Один… два… три… – його руки здавили мені грудну клітину.
Наступне, що я відчув, це вибух електричної темряви.
– Забув, як дихати? – каже якийсь чоловік. Я мов та риба на березі, груди паралізовані, горло здавлене, живіт твердий мов бетон. Моя спина вигинається від напруги дугою.
– Напружся ще, видави це з себе! Давай, назад дороги немає! – чоловік масує мені задубілі м’язи потилиці.
Мене вигинає ще сильніше, здається, зараз або м’язи відірвуться від кості, або кості розтрощаться в порох. РАЗ! ДВА! Гарячі хвилі прокочуються тілом, і в легені з хрипом влітає повітря. Я розм’якаю, наче стікаю весь на підлогу невагомою рідиною.
Як легко мені, господи, як легко, як жарко! Я ніби зітканий з полум’я.
Чоловік допомагає мені піднятися.
– Ну як? Згадав?
Ще не обдумавши зміст його запитання, махаю заперечно головою. І тут до мене доходить зміст запитання: “чи я згадав, хто я?”
– Пам’ятаєш, як мене звати?
Я абсолютно розслаблений.
– Пам’ятаю. Ти – Юра.
– А перед тим що було?
Я абсолютно розслаблений.
– Не пам’ятаю.
– Постарайся.
– Не пам’ятаю. О боже, я не пам’ятаю…
– Тихо-тихо, лежи, – Юра повертає мене на підлогу. – Пригадай, що було двадцять секунд назад.
Я думаю, але думок немає. Біля мене перевернута табуретка. Стіл. Світить кілька ламп з незвичними бляшаними абажурами. Вниз по сходах веде шлях до барної стійки.
І тут, алилуя, алилуя, я згадав!
– Я згадав. Ми сиділи з тобою за цим столом. Правильно?
Юра мовчить, дивиться на мене крізь свої затемнені бузкові окуляри. Він виглядав злегка розчарованим.
– Сиділи за столом і говорили. Я розказував тобі про пам’ять. А потім ти щось сказав… чи показав мені, і я впав з табуретки.
Юра усміхається, і розчарування щезає.
– Де ми зараз?
– У Львові. У “Відкритому кафе”.
– Який це рік?
– Дві тисячі третій.
– А яке в мене прізвище, хоч пам’ятаєш?
– Пам’ятаю. Гагарін.
Юра дав мені припалити цигарку. Від нікотинового диму я в моменті почувся краще. Тіло знову стало моїм тілом… а не… шматком пам’яті, чи щось у тому роді. Гагарін сказав, що зараз буде добре, якщо ми просто посидимо і покуримо. Це мало повернути мене у попередній стан.
На цьому завершилось коло у моїх спогадах про кафе. Гагарін не помилався – тепер я справді почувався самом собою але – легшим, вільнішим. Хоч і страшно втомленим. Глянув на годинник – щойно половина третьої. Очі злипаються.
– А це правда, – питаю, – що вас на курсах вчили, як можна висипатися за дві години?
Гагарін кивнув, так само дивлячись прямо перед собою.
– Тета-ритми, – мовив він. – Вони відповідають за глибокий сон без сновидінь. Якщо ти навчишся контролювати тета-ритми в мозку, зможеш спати блискавичним сном. Сили можна відновити навіть за сорок хвилин.
– А як можна контролювати тета-ритми?
Гагарін мовчав, посміхався.
– Коли ти будеш у сні без сновидінь і при цьому зможеш зберігати свідомість, це він і буде. Контроль тета-ритмів. Але це вимагає тренувань, знання спеціальних технік.
– Навчи мене, – сказав я легковажно.
– Навіщо тобі це?
– Я хочу відновлювати сили за сорок хвилин.
– А решту часу чим будеш займатися?
Я гмикнув. Ще якийсь час ми сиділи мовчки й палили. Гагарін багато палив, і я біля нього, за компанію, теж став смалити, як чоботяр.
– Існує дещо більше, ніж техніки, – заговорив Гагарін, ніби продовжуючи якусь думку. – Щось важливіше, ніж тета-ритми.
– Що саме? – я не зовсім тямив, куди він хилить.
– Єдине, заради чого потрібні тета-ритми. Якщо ти не знаєш, про що я говорю, тоді все решта – просто купа мотлоху.
На мить я почув себе скривдженим – звідки йому видно, знаю я чи не знаю, про що він говорить?
– Ну, а ти мене перевір, – сказав я.
Він підняв брову.
– О’кей. Уяви собі, що ти безсмертний. І всемогутній. Уяви, що ти вічний і повний сил. Питання: чим ти будеш займатися весь цей час?
Я спочатку реготнув, мовляв: «Елементарно, Ватсон». Гагарін і собі реготнув, спостерігаючи за мною. Я дивився на свої відображення в його прямокутних сонячних окулярах і бачив там людину, яка поступово набирає розгубленого вигляду. Гагарін знову реготнув.
Його грецьке обличчя нагадувало шматок бронзи, пластичної і твердої водночас. Бузкові окуляри стиляги не допомагали – все одно переслідувала ілюзія, ніби його очі світилися власним світлом.
– Мені треба відповідати, чи це риторичне запитання?
– Це тест на твою крутість, – сказав він, і склав руки на грудях, поклавши ту, що з сиґаретою, зверху. Сиґарета диміла красивими білими нитками.
Ще кілька хвилин ми просиділи, дивлячись один на одного. Звісно, в Гагаріна була перевага – в окулярах він міг дивитися на інших як завгодно довго.
І тут я знайшовся:
– Я знаю! Якби я був безсмертним і всемогутнім, я би витратив увесь свій час і сили на пошуки виходу з цього становища!
Гагарін нахилився до мене і поплескав по плечі. А відтак продовжив говорити:
– Мене зацікавила твоя метафора. Дослівно ти сказав, що дійсність – це набір спогадів-картинок, серед яких ми живемо. Є індивідуальні спогади, а є колективні спогади.
– Спогади-картинки і спогади-карти! – пожвавився я, повторивши свій термін. – Останнє спільне для всіх людей. Але тільки для людей, для інших живих істот ні.
Гагарін сказав:
– Я тобі щось хочу показати. – Він торкнув ногою табуретку, що стояла біля сусіднього столика. – Дивись на неї.
Мабуть, у моєму вигляді майнула безпорадність.
