Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко

– А слуги?

– Згладені будуть.

– Так жорстоко?

– Нілга милитися, – впевнено сказав Федька. Він був впевнений, що прощати таке не можна.

Ми проїхали повз покараних, які стогнали. Жахлива картина, я відвернувся. Побачив під стінами з десяток буд. Мабуть, там жили ті величезні собаки, яких ми бачили. Ось вже копита коней Дубогриза і Понамки загриміли по мосту. Перед стінами фортеці широкий, метрів з десять, рів з водою. За нами з башти спостерігали кілька озброєних слуг. Минули міст, потрапили в тінь брами. Я подивився на відчинені ворота, величезні, зроблені з дерева, оббитого залізом. Стіни товсті, метрів чотири, ми потрапили всередину. Там був великий двір, а за ним величезна башта з прапором. У дворі нас вже чекали кілька паничів верхи, з десяток джур та кілька десятків слуг. Всі озброєні. Уважно дивилися. Федька схопив мене за руки, щоб зупинити, а Дубогриз та Понамка поїхали до місцевих паничів.

– Слава Ісусу Кривавому! – сказав Дубогриз і вдарив себе ребром долоні по чолу спочатку вертикально, а потім горизонтально. Це паничі так хрестилися.

– Слава Ісусу Кривавому! – відповіли паничі і зробили те саме, що і Дубогриз.

– Брате Серпокрил, воспятився я з кордону, де був опаничений з ім’ям Дубогриз. А се новий наш брат Набока, иже вабоїв невидимця і добре на шаблях валчить, – Дубогриз говорив і з серйозним виглядом кивав головою, струшуючи ще невеличким оселедцем. Курінні паничі дивилися не так на нього, як на Понамку. Видно, що були здивовані.

– Ти, брате Набоко, дівка чи що? – спитав прямо Серпокрил.

– Була, брате Серпокриле, – кивнула Понамка. – Була дівка. А зараз я брат Набока, ім’я це мені старий Набока передав, славний козак, то триматимуся його і не зганьблю.

Говорила вона впевнено, руки на шаблі тримала хвацько, тільки головами паничі закрутили.

– Що ж, брати, виншую ви у курені Мухи! Рекрацяйте з дороги, таже калація буде і орація, бовім набавилося в нас братів, козаків славних! Слава Ісусу Кривавому!

Всі паничі повторили і знову вдарили себе по лобу долонями, хрест вибивали. Всі інші мовчали, джури тільки хрестилися ось так дивно, а слуги і взагалі аніруш, анічичирк. Помітив, що Федька кинувся приймати коня свого пана, побіг до Понамки. Забрали ми коней, відвели до конюшні. Потім нас відвели поїсти. До будинку під стінами куреня. А Понамку повели до башти з прапором. Так розумів, що в тій башті мешкали паничі та джури, а слуги – у будинках під стінами.

Нас посадили за стіл, подали у дерев’яних мисках кукурудзяної каші зі смальцем. Федька жадібно їв, а я ледь примушував себе желіпати, щоб не ображати господарів. Потім нас відвели до іншого будинку, всередині якого стояло багацько трирівневих, збитих з грубих дошок, ліжок. Було місце Федьці і мені. Один зі слуг, який тут головний, сказав, що можемо трохи відпочити з дороги. Федька радо скинув чоботи і одразу влігся. Я теж. У хаті лежали ми самі. Так розумів, що зазвичай слугам не можна було серед білого дня ось так валятися.

На моєму ліжку був благенький матрац з соломи, дірява ковдра та збита подушка. Не дуже розкішно. Але як спати хотітимеш, то заснеш. Лежав, думав про цей дивовижний край. Наче казка якась, сон. Хотілося напружитися, прокинутися і опинитися у рідному Оклункові, але де там.

– Слухай, Федьку, а ось що слуги роблять вдень? – спитав у Федьки, щоб не думати про Оклунків.

– Паничеві слуги панам своїм послуговують, а курінні – у курені.

– А яка тут служба?

– Рабів опатрювати та на стінах чатувати.

– То всі зараз на службі?

– Всі служать, аж поки не засурмлять. Ти, Краську, не заважай, дай поспати.

– Добре, – я заплющив очі. Спати не хотілося, але в колонії я добре навчився чекати. То просто лежав, майже без думок, бо будь-які думки зараз були б сумні.

Минула десь година, коли Федька підвівся. Ми пішли спочатку до конюшні, там доглядали коней наших паничів. Потім пішли прислуговувати їм самим, вже у башті, перед входом до якої чергувало кілька озброєних джур. На нас вони не звернули уваги, бо ми ж для них були ніхто. Я знайшов Понамку, почав чистити їй обладунки, прати одяг. Понамка сказала, що зголодніла. Я побіг дізнаватися, де можна узяти їжі. Мене спрямували у підвал башти. Широкі сходи, на кожному поверсі чергував джура чи слуга. Спустився у підвал, там побачив велике приміщення, в якому працювали люди в кайданах. Чистили овочі, різали м’ясо, дивилися за чавунами на пічках. У людей були дерев’яні чурбаки і ціле сплутане та масне волосся на голові. То це було бидло. Мабуть, ті самі підвальні раби, про яких я чув. До мене підійшов один зі слуг, який наглядав за роботою.

– Чого ти?

– Мій панич зголоднів і хоче перекусити.

– Хтось із нових? Що твій пан рачить?

– М’ясо і побільше. А ще чогось гостренького.

– Обецне, – слуга наказав щось рабу, той побіг в іншу кімнату, швидко повернувся з цілим копченим окостом. Слуга відрізав добрячий шматок. – Достатньо?

– Ще один, – сказав я, бо знав апетит Понамки.

Він відрізав ще, потім щедро намастив хроном, додав велику скибку житнього хліба.

– Пиво іматимеш у броварні веде лествиці.

То я повернувся з повними руками і дуже порадував Понамку, яка одразу всілася їсти. Запропонувала пригоститися і мені.

– Ні, слугам не можна свинини, – сказав тихенько я, а сам озирнувся. У Понамки була окрема кімната, невеличка, але світла, з вікном. Тут стояли ліжко, стілець і невеличкий стіл, за яким моя панна зараз жадібно наминала м’ясо.

– Слухай, а тут смачне пиво! – вигукнула Понамка.

– А ще тут вбивають, – хотів додати я, але промовчав, бо ще з колонії знав, що у стін можуть бути вуха.

Почув стукіт копит у дворі. Подивився у вікно. Побачив, що примчав якийсь панич з кількома слугами. Спитав про гостей. Йому доповіли, що гості прибули. Панич побіг до башти, невдовзі вже стукав у двері. Понамка йому відчинила.

– Здрав будь, брате Набоко. Я – брат Непийпиво, – сказав той панич. Років за сорок, високий, широкоплечий, з товстими міцними руками. У сірому плащі, під яким панцир, що щільно прилягав до фігури.

– І ти здрав будь, брате Непийпиво, – відповіла Понамка, анітрохи не схвильована.

– А се слуга твій? – він подивився на мене.

– Так, його звати Крася.

– Він з тобою прибув?

– Так, – кивнула Понамка.

– Хочу з тобою дешкерувати, – сказав Непийпиво. Я злякався, чи не погане він щось замислив, але Понамка анітрохи не злякалася.

– Красю, вийди, – наказала.

Я вийшов у