Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко
– А тебе не чіпали?
– Хіба то погано служив я? – здивувався Федька.
– І що з тобою далі сталося?
– Слуга я був добрий і жеби знайшов собі нового панича, то поїхавши на башти прикордонні, де джур опаничують. Тепер осьо при паничі Дубогризі я.
– А чого паничі спокійні такі? За зброю не тримаються? – спитав я, бо бачив, що і Понамка, і Дубогриз наче на прогулянці їхали, балакали і навкруги не дивилися.
– Січ тут, мирно.
– А чудовиська?
– Тварям сюди тору немає, башти їх претять на кордоні.
– То башт не одна?
– Багато башт.
– Тобто далі чудовиськ не буде? – зітхнув я з полегшенням.
– Ні, немає їх на Січі достославній.
Від цих слів зробилося мені добре, бо не хотів я зустрічатися ще раз із тими тварями. Їхали далі по неширокій дорозі, вибитій у степу. На дорозі були помітні сліди кінських копит і колія, то вози тут теж їздили. Ми заїхали у невеликий гай при дорозі, а коли виїхали, то побачили по обидва боки поля. Одне пшеничне, а інше картопляне. На картопляному працювали якісь люди: невеликі, брудні, худі, схожі на бомжів. Коли побачили нас, то одразу впали на коліна і схилили голови. Бачив, що Понамка їх з подивом роздивлялася, а Дубогриз і уваги не звернув.
– Хто це? – спитав я тихенько.
– Се бидло, раби земляні куреня Горба.
– А чому вони такі малі та худі? – здивувався я, бо раби були дрібні та брудні, наче пігмеї якісь.
– Завше раби такі, яким їм ще бути? – щиро здивувався Федька.
Люди у полі стояли на колінах і не рухалися. Придивлявся до них. Були вони схожі на сільських п’яниць, якісь аж почорнілі. Не розбереш, де чоловік, а де жінка. Он наче і молоді є, а все одно якісь побиті життям. І тавра на лобі. Щоб їх видно було, у всіх волосся було підв’язане мотузками. Одягнені раби були так само жалюгідно: у брудному дранті, наче жебраки з історичних книжок. Ми проїхали повз них, я озирнувся і побачив, що так на колінах і стоять, голови схиливши.
– І довго вони так стоятимуть?
– Аж поки паничів бачитимуть.
– А оцей курінь Горба, він сильний? Взагалі, хто з куренів найбільший?
– Всі курені однакові, немає такого на Січі, аби курінь кращий, чи гірший був.
Коли почувся стукіт копит, я побачив, що з лісочка неподалік до нас мчали вершники. Вже здалеку помітив, що попереду один панич мчав і кілька слуг за ним. Подивився я на Федьку, той спокійний був, за кинджал не хапався. То і я намагався не нервувати. Наші паничі зупинилися, чекали. Ось загін вискочив на дорогу, панич, теж молодий хлопець, ще з коротким оселедцем, мабуть, не більше рік чи два, як посвячений, під’їхав до наших паничів. З подивом роздивлявся Понамку. Забалакали паничі між собою.
– А по землі іншого куреня можна їздити? – спитав я тихенько.
– Паничам всією Січчю вандрувати можна.
– А слугам?
– Слугам тільки коли при паничі. Дуже рідко буває, що не при паничі, але за наказом панича і цидулка про теє мається.
– Цидулка?
– Ага, паничем написана, курінною печаткою стулена. Інакше стратять.
– А рабам?
– Бидлу – ні! Раби підвальні у підвалах сидять, їм за стіни куреня зась виходити. А рабам земляним тільки у поле свого куреня можна, за розказом панича альбо слуги. Аж ізочиш ти раба на землях іншого куреня, то вабойствуй і не вонпи.
– А як зрозуміти, якого куреня раб?
– Тавро в них на лобі мається. По тавру тому видно, якого куреня бидло. Коли ото іспоткаєш раба з куреня Мухи на землі куреня Горба, то можна його вабоїти і тільки похлюблять тебе. Бо не можна рабам межі куренями швендяти. Мусять плужити, де розказано їм.
Чужий панич з нашими поговорив і поїхав зі своїми слугами далі. Коли проїздив поруч з нами, ми з Федькою схилилися низько, шанували, так само, як і його слуги наших паничів. Поїхали далі. Лісочків нам траплялося небагато, а здебільшого поля, на яких працювали невеликі купки рабів. І дійсно, у всіх на лобах тавра стояли. Дуже здивувався я, коли побачив, що реманент у рабів дерев’яний або кам’яний, чи з кістки.
– А чого ото камінням сапають, а не залізним інструментом?
– Та хто ж жалізо бидлу вбогому дасть? – здивувався Федька.
– А чому онде вдесятьох упряглися і віз тягнуть? Хіба коней немає?
– Коні то для паничів, бидлу до коня і торкнутися заказанє!
Тільки головою я крутив, дивлячись на такі порядки. Рабів нам зустрічалося багацько, всі старанно працювали, жодного не бачив, щоб відпочивав. Інколи за ними слуги на мулах дивилися, щедро лупили батогами. Бувало, що і паничі зі слугами були, коли бачили нас, то неодмінно під’їздили привітатися, звісно, тільки з паничами. Кілька разів нам зустрічалися багаття, на яких висіли великі чавуни, а біля них поралося по кілька рабів, до рота яких прив’язані були дерев’яні чурбаки. Від чавунків пахло вареною картоплею і дертю. Таке в селі варять свиням. Але свиней серед полів не було видно.
– Для чого чурбаки у роті? – спитав я.
– Жеби вариво не їли.
– А що то варять? – спитав я Федьку.
– Рабське вариво. Ріпу з дертю.
– Це для рабів?
– Більше нікому ріпу зобати не можна, бо рабська потрава рабом робить.
– Я дивлюся, тут кожен своє їсть?
– Так. Паничі свинину та дичину снєдають, хліб пшеничний та житній, горіхи, молоко, мед. Слугам пташину можна, каші, кукурудзяний хліб. А бидло – ріпу з дертю желіпають.
Якраз їхали біля поля, де працювало біля сотні рабів. Ось один зі слуг крикнув і раби припинили роботу, вишикувалися десятками і пішли до багаття з казаном. Там їм накидали гаряче вариво. Прямо у долоні! Ані мисок, ані тарілок! Черпаком дерев’яним і в долоні. Ніхто з рабів рук своїх чорних не мив, вариво тримали міцно, хоч воно аж курилося, гаряче. Потім побачив я долоні рабські, збиті важкою працею, вкриті коржем мозолів. Зрозумів, чому не бояться гарячого. Кожен, хто отримав їжу, відходив, сідав прямо на землю і жадібно їв. Коли бачили нас, то одразу ставали на коліна і схиляли голову. Їжу тримали у руках, не їли. Починали желіпати, лише коли наші
