Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

побачила його під замком. Вона так учепилася, що поліцаї змушені були взяти обох разом. Свідчення вона давала так весело, що судді високо похвалили її, а публіка урочисто провела її додому. Вона сказала суддям, що так добре знає цього негідника, що спіймала б його однією рукою, якби він навіть був Самсоном. І напевно, вона це зробила б.

Я також був певний цього і тому відчув глибоку пошану до міс Маучер.

Ми оглянули вже все, що заслуговувало уваги у цьому закладі. Даремно було б тлумачити такій людині, як безцінний містер Крікль, що двадцять сьомий і двадцять восьмий — запеклі і незмінні шахраї, що вони лишилися такими, якими були завжди, що ці лицеміри ладні в такому місці вихвалятися своєю спокутою, що вони знають, яку користь можуть дістати з усього цього, коли їх відправлять за кордони батьківщини; одним словом, що все це — марна праця над порожньою і прогнилою справою. Ми лишили цих панів їхній системі і самим собі та пішли додому, сповнені здивування.

— А може, воно й добре, Тредльсе? — сказав я. — Коли на хворій шкапі як слід поїздять, то тим скорше заїздять її до смерті.

— Сподіваюся, — відповів Тредльс.

ХХІV. Світло осяює мій шлях

Наближалося Різдво, і я вже жив на батьківщині щось зо два місяці. З Агнес я бачився дуже часто. Хоч і голосно лунала навколо мене загальна пісня хвали та заохочувала мене до нових планів і прагнень, але найуважніше прислухався я до тихих похвал Агнес.

Принаймні раз на тиждень, а іноді й частіше, я їздив до Кентербері і проводив там вечір. Повертався я додому здебільшого вночі; журба і смуток мої зав­жди посилювалися, коли я прощався з Агнес, але краще мені було їздити верхи полями, ніж сидіти самотньо в кімнаті і безплідно побиватися над своєю долею. Багато сумних ночей провів я в таких поїздках, пожвавлюючи в своїй пам'яті тяжкі думки, які сповнювали мене під час моїх тривалих мандрів.

Але правильніше буде сказати, що я лише прислухався до відлуння цих думок. Вони промовляли до мене немовби здалека. Коли я читав Агнес свої рукописи, коли я стежив за її уважним обличчям, зворушував її до посмішок або до сліз і чув, як серйозно говорить вона про тіні того уявного світу, в якому я жив, — тоді я думав, якою могла б стати моя доля... Але я тільки думав про це; так само після одруження з Дорою думав я, якою хотів би бачити свою дружину.

Агнес любила мене тією любов'ю, яку я міг би потурбувати лише через себелюбство та жагу і втратити назавжди. Я дозрів до висновку, що сам збудував свою долю та отримав те, чого бажало моє серце, тому не маю права дорікати чи скаржитися. Мій обов'язок перед Агнес полягав у тому, щоб знаходити компроміс між своїми почуттями та своїми висновками. Але я любив її, і згодом для мене стало навіть певною втіхою уявляти собі той далекий день, коли я зможу, не червоніючи, відкрити їй свої почуття; коли все буде скінчено; коли я зможу сказати: «Агнес, так було, коли я повернувся на батьківщину; а тепер я старий і ніколи відтоді не любив я нікого іншого».

Вона не виявила переді мною ні найменшої зміни в собі. Чим була вона зав­жди для мене, тим самим лишилась і тепер.

Між бабусею і мною від самого вечора мого повернення встановилися з цього приводу якісь особливі стосунки, що їх я не можу описати як замовчування чи уникання цієї теми — хоч кожний із нас розумів, що вона займає думки іншого теж, але ми не перетворювали ці думки у слова. Коли ввечері, за давнім звичаєм, ми сиділи перед каміном, ми часто вдавалися до такого непорушного мовчання, але так природно і невимушено, наче ми щиро промовляли вголос. Я був переконаний, що вона частково прочитала мої думки в той самий вечір і чудово розуміє, чому я їх не виголошую.

Аж ось настало Різдво, а Агнес все ще нічого не розповіла мені про свої почуття. Думки мої почала гнітити підозра, що вона розуміє справжній стан мого духу та побоюється образити відвертою розповіддю. Якщо це так, то жертва моя даремна, і я не виконав свого найпершого обов'язку щодо неї. Мені треба було переконатися, чи справедливі мої підозри. І якщо справді існувала між нами така перепона, то я вирішив одразу твердою рукою розбити її.

З багатьох причин я маю пам'ятати цей день. То був холодний, суворий зимовий день. Кілька годин тому падав сніг і тепер він лежав, неглибокий, але зміцнений морозом, на землі. На просторі моря за моїм вікном дмухав жорстокий північний вітер. Я згадував, як вирував він у Швейцарії в гірських снігових пустелях, неприступних тоді для людської ноги, і я запитував себе, де почувався б я самотнішим — у тих похмурих місцях чи в пустинному океані.

— Їдеш сьогодні, Троте? — спитала моя бабуся, просуваючи голову в двері.

— Так, — сказав я, — їду до Кентербері. В таку погоду добре поїздити верхи.

— Сподіваюся, що й кінь твій теж такої думки, — зазначила бабуся, — але тепер він повісив голову і вуха, стоячи перед хвірткою. І здається мені, що стайня подобається йому більше.

Бабуся моя, мушу зазначити, допустила мого коня на заповідну землю, але ні трохи не пом'якшала щодо ослів.

— Незабаром він збадьориться, — сказав я.

— У будь-якому разі, поїздка буде корисна для його хазяїна, — зауважила бабуся, поглядаючи на папери на моєму столі. — Ах, дитя моє, забагато годин проводиш ти тут! Ніколи я не думала, читаючи книжки, що їх так важко писати.

— Читати їх іноді ще важче, — відказав я. — Щодо писання, то воно має свої принади, бабусю.

— Ага! Розумію! — сказала моя бабуся. — Пиха, любов до слави, симпатія і всяке таке, мабуть? Гаразд, іди собі своїм шляхом.

Бабуся погладила мене по плечу і сіла в моє крісло. Я став поруч із нею та сказав:

— Чи знаєте ви ще щось про щиру прихильність Агнес?

Вона пильно подивилася в моє обличчя і тільки згодом відповіла:

— Думаю, що знаю, Троте.

— Чи підтверджуються ваші здогади? — спитав я далі.

— Думаю, що так, Троте.

Вона знову пильно подивилася на мене, чи то з сумнівом, чи то зі співчуттям, чи то з підозрою, тому я зібрав усі свої сили, щоб показати їй цілком веселе обличчя.

— Більше того, Троте... — почала моя бабуся.

— Так?

— Я думаю, що Агнес виходить заміж.

— Хай бог благословить її! — сказав я весело.

— Хай бог благословить її, — повторила моя бабуся, — і чоловіка її також!

Я підтримав це побажання, попрощався з бабусею, легко збіг сходами, скочив на коня і помчав геть. Тепер я вже остаточно вирішив виконати свій план.

Як добре пам'ятаю я цю зимову поїздку! Замерзлі крижинки, зняті вітром зі стеблинок трави, вогнем пекли мені обличчя; важкий тупіт кінських копит вибивав ритмічну мелодію по землі; ґрунт лежав, наче закам'янілий, сніг віхтями мчав по крейдяних ямах; пар здіймався з коней, що спинилися на пагорбку, тягнучи фургон