Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Часто потім думав я, що такою, як тоді, сестро моя, ви були для мене завжди. Завжди показуючи на небо, Агнес, зав­жди скеровуючи мене на щось краще, зав­жди навертаючи мене на високі справи!

Вона лише похитала головою; крізь її сльози майнула та сама сумна спокійна усмішка.

— І я такий вдячний вам за це, Агнес, що нема назви для цієї щирої прихильності мого серця. Я хочу, щоб ви зрозуміли, але не знаю, як це сказати вам, що все своє життя дивитимуся на вас, і ви будете вести мене, як провели через минулу темряву. Що б не трапилось, які б нові зв'язки не зав'язали ви, що б не змінилось у нашій долі, але я завжди дивитимуся на вас, любитиму вас, як люблю тепер, як зав­жди любив. Ви зав­жди будете моєю втіхою і відрадою. До смерті своєї, мила сестро, зав­жди бачитиму я вас перед собою, з рукою, що вказує на небо.

Вона взяла мене за руку і промовила, що пишається мною і моїми словами, хоча я занадто високо ціню її. Потім вона продовжувала грати, не відводячи від мене очей.

— А знаєте, Агнес, — сказав я, — те, що я вислухав сьогодні, складає ніби частину того самого почуття, з яким я дивився на вас, коли вперше побачив, і коли потім я сидів біля вас, готуючи уроки.

— Ви знали, що в мене нема матері, — відповіла вона, усміхнувшись, — і не дивно, що ви прихильно ставилися до мене.

— Більше ніж це, Агнес. Я ніби був знайомий з історією, яку розповів оце ваш батько, і знав, що ви поширюєте навколо себе якийсь ніжний і благотворний вплив, якого словами не змалюєш. В інших на вашому місці переважала б журба (тепер я це добре розумію), але ви не журилися.

Вона продовжувала грати і дивитися на мене.

— Ви будете сміятися над цими моїми думками, Агнес?

— Ні.

— А якщо я скажу вам, що навіть тоді я був певний: ви встоїте проти всякої біди і ніколи до кінця свого життя не зміните своїх почуттів... ви будете сміятися над такою думкою?

— О, ні! О, ні!

Тінь журби майнула по її обличчю і миттю зникла. Вона продовжувала грати і дивитися на мене зі своєю спокійною усмішкою.

Їдучи назад темної ночі, коли вітер віяв навколо мене, наче неспокійна пам'ять, я згадав про нашу розмову і почав побоюватися, що Агнес нещаслива. Я сам був нещасливий, але намагався примиритися зі своєю долею. Згадуючи про Агнес, яка вказує рукою на небо, я думав про це таємниче небо, де я зможу любити її незнаною на землі любов'ю і розповісти їй, яку боротьбу провів я в самому собі, коли любив її тут.

ХХІІІ. Мені показують двох цікавих грішників

На деякий час — принаймні поки не закінчу своєї книги, що займе у мене кілька місяців, — я вирішив оселитися в будинку моєї бабусі у Дуврі; і там, сидячи біля вікна, що з нього я колись спостерігав місяць над морем, я спокійно працював.

Лишаючись вірним намірові лише тоді посилатися на власні твори, коли вони мають якесь відношення до подій мого життя, я не стану говорити про прагнення, радощі, побоювання і перемоги, якими супроводжується творчість. Я казав уже, що присвятив себе цій творчості з усією щирістю і з усією енергією, на яку здатна була душа моя. Якщо написані мною книжки мають якусь цінність, то вони самі говоритимуть за себе. Якщо ні, то я даремно писав, і решта нікого не може цікавити.

Якось я поїхав до Лондона, щоб трохи розважитись у столичній метушні і порадитися з Тредльсом в одному діловому питанні. Він під час моєї відсутності займався моїми справами пречудово, і мій матеріальний добробут процвітав. Моя популярність стала приносити мені безліч листів від зовсім незнайомих людей, здебільшого таких, на які надзвичайно важко відповідати. Тоді я попросив Тредльса виставити моє ім'я на його дверях. Туди невтомний листоноша того району віддавав цілі мішки листів на моє ім'я, і там я подеколи працював над цією кореспонденцією, наче той міністр внутрішніх справ, хіба що без утримання.

Серед цієї кореспонденції я часто надибував дуже люб'язні пропозиції від різних дрібних адвокатів, що зав­жди нишпорять навколо Докторської палати. Пропозиції здебільшого полягали в тому, чи не завгодно мені зробити всі залежні від мене розпорядження для отримання звання проктора і чи не завгодно дозволити під моїм ім'ям практикувати певній особі, яка зобов'язується сплачувати мені певний процент від прибутку. Я відхиляв ці пропозиції, бо таких темних практикантів і без того було забагато, а палату я і так вважав закладом досить поганим, щоб ще псувати її своїми зусиллями.

Дівчатка вже поїхали додому, коли моє ім'я розквітло на дверях Тредльса, а різкий хлопець цілий день удавав, ніби ніколи нічого не чув про Софі, яка сиділа, замкнувшись у задній кімнатці, і між роботою поглядала на клаптик саду з криницею. Там я завжди і знаходив цю веселу господарку, і коли не чути було чужих кроків на сходах, вона часто наспівувала свої девонширські балади і своєю музикою пом’якшувала різкого хлопця в його кабінеті.

Спочатку я дивувався, що Софі так багато пише щось у свій зошит, а при моїй появі зав­жди похапцем закриває його та ховає в шухлядку. Але таємниця незабаром розкрилась. Якось Тредльс (він щойно повернувся мокрими вулицями з суду додому) витяг зі своєї конторки папірець і спитав мене, що я думаю про цей почерк.

— О, не треба, Томе! — скрикнула Софія, яка в цей час гріла його туфлі перед каміном.

— Серденько, — весело відповів Тредльс, — чому ні? Що ти скажеш про цей почерк, Копперфілде?

— Дуже чіткий і правильний, — сказав я, — мені здається, що я ніколи не бачив твердішої руки.

— Не скидається на жіночу руку, чи не так? — спитав Тредльс.

— На жіночу? — повторив я. — Не вигадуй, жіноча рука скоріше б збудувала дім, ніж написала так!

Тредльс несамовито зареготав і повідомив мене, що то був почерк Софі; Софі заявила, що незабаром він потребуватиме клерка, і вона сама має намір зайняти цю посаду; що вона тренувалася писати зі зразка; що вона може написати за годину... не пам'ятаю скільки аркушів. Софі була дуже збентежена, що мені це розповідають, і сказала, що якби Тома зробили суддею, то він не так швидко б оголосив про її письмові вправи. Том відповів, що це неправда, і що за будь-яких обставин він однаково пишався б таким клерком.

— Яка ж вона мила і чарівна жінка, любий мій Тредльсе! — сказав я, коли Софі, сміючись, вийшла.

— Мій любий Копперфілде, — відповів Тредльс. — Без усяких винятків, вона наймиліша дівчина. Як вона хазяйнує, яка вона охайна, як знає господарство, яка ощадлива, як любить порядок, яка вона весела, Копперфілде!

— Справді, ти маєш підстави вихваляти її, — відказав я. — Тобі пощастило. Я думаю, ви одне одного робите найщасливішими людьми в світі.

— Напевно, ми таки найщасливіші люди, — заявив Тредльс, — я наполягаю