Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Досить! — сказала Шурка. Вона була аж прозора, і губи в неї трусилися. — Я більше не можу! Хрисанф! Доктор! Я прошу вас — повернімося до барака!..

Доктор Розенкранц пробачливо посміхнувся.

— О бідний руський дівчина. Ваші нерви вже не витримують тільки простий медичний випадок… Одначе я також втомився! — Він склав шприц і закрив чемодан. Мовчки всі троє вийшли і пішли через туманну колію до бараків. У крайньому бараці, номер два, був відгороджений закуток, де стояла лава, стіл і дві табуретки. Це Сич з Лелекою, Боцяном і Чорногузом влаштували діжурку. Сич перестрів усіх на порозі барака.

— Так што, — рапортував він, — дозвольте доложить! За неімєнієм для медицинських, то єсть халатів білого краму, как-то: полотна, нансуку, мадеполаму, бязі абощо — довелось із'ять посредством реквізиції, на основанії законів воєнного врем'я, нові цукрові лантухи в колічествє двадцять п'ять. Госпожа актриса Колібрі вже прорізають дірки для голови та рук. Рядовиє Лелека, Чорногуз і Боцян отбил і в направлєніє базарю для подисканія веществ на предмет пришитія рукавєй…

— Сич! — сказала Шурка, пройшовши до діжурки за Розенкранцом. — Візьміть карабін і станьте на порозі!

— Слухаю! — схопив карабін Сич.

— Що?!

Доктор Розенкранц мерщій обернувся, люлька заплигала в нього між зубів.

— Пропустіть!

— Віноват, господин дохтурь! — Сич підняв карабін, загородивши двері впоперек. — Я очень ізвіняюсь, але ж поступив такий приказ.

— Що це означає? — доктор Розенкранц люто поглянув на Шурку. Його зелені очі спалахнули іскорками, руда борода стала мов віник. — Я вступив добровільно на боротьбу проти епідемія сипний тиф!

Шурка сіла на табурет, поставила лікті на стіл і поклала на долоні підборіддя. Вона була зовсім бліда, обличчя загострилося, як у мертвяка, але губи вже не трусилися.

— Доктор! — промовила Шурка тихо. — Ви зовсім не військовополонений. Ви з німецького гарнізону, що стоїть за карантином на території одинадцятого полку…

Сербин розгублено сів проти Шурки. Розенкранц з хрипом потяг з люльки нікотин. Сич на порозі тихо кашлянув у кулак.

— І ви справді притруювали хворих…

Зробилося зовсім тихо. Навіть нікотин у люльці доктора не харчав.

— Ви притруювали поранених! — майже скрикнула Шурка вдруге. — Коли ви підміняли ампулку, щоб впорснути тому божевільному, я зрозуміла, що ви так само метко робили раз у раз. Для чого це ви робили?

Сич знову кашлянув у кулак.

Доктор Розенкранц харкнув люлькою і презирливо посміхнувся:

— Ви діти, — сказав він. — Дуже добре. І, крім того, ніхто з вас не є медик. Ви нічого не розумієте в медицина. Ви діти!

Шурка зітхнула.

— Незрозуміло, — прошепотіла вона.

— Будь ласка, — сказав доктор Розенкранц. — Дуже добре. Я можу пояснити. Вони повинні були вмерти в тяжкі муки тифозна гарячка, а я давав їм получити своя смерть в солодкий забуття сон — в обійми морфей…

Йому стало важче говорити по-російському. Він почав ламати слова і в вимові виразніше забринів німецький акцент. Він був уже зовсім блідий, тільки на вилицях ще горіли червоні плями.

Сич кашлянув голосніше.

— Дозвольте доложить, — неголосно проказав він, — між народом іде така поголоска, що гермаиець, сказати б, сам з обдуманим намєренієм напустив на нашу руську армію тиф. Отак, як він придумав аеропланні стріли, пушку «берту»[500] або ж к примеру, задушливі гази. Щоб, значиться, як повернемось по домах, затруїти весь руський народ. Особливо як почалась тепер в Росії мировая революція і вообще большевизм. Тоді Росія, сказати б, уся вимре, і він подолає нас без війни… Опредільонний пішов такий слух…

— Стривайте! — Шурка зірвалася і, відштовхнувши Сича, вибігла геть. — Я зараз! Але не пускайте його йти!

Сич кинув гвинтівку на руку, клацнув затвором і застиг на порозі.

Шурка вибігла надвір і миттю перебігла колії до вокзалу. Мов навіжена, вскочила вона до зали третього класу. Від одного до другого вона обійшла всіх щойно померлих після уколів. Їх було одинадцять.

Шурка повернулася і тихо сіла на табурет. Груди її часто здіймалися. Блідий Сербин мовчав. Мовчав Сич на порозі. Мовчав доктор Розенкранц.

— Одинадцять… — нарешті вимовила Шурка. — Вони всі, як один, наші… повстанці, поранені щойно в бою.

— Він божевільний! — скрикнув Сербин.

— Яке людиноненависництво! — простогнала Шурка. — Але нащо? Для чого? Він хотів посіяти паніку! І не тільки серед цих нещасних, але таким чином серед повстанців, серед людей, які взяли зброю в руки!..

Сербин все ще дивився спантеличено і перелякано:

— Слухайте, — майже прошепотів він. — Це… лікарська помилка? Ви впорснули не те, що треба? Чи… чи ви — шпигун, який, прикинувшись лікарем, пробрався на територію, де діють повстанці, щоб розвідати сили, щоб…

Люлька доктора Розснкраица погасла. Він звівся, блідий, і презирливо кривлячи губи.

— Дуже добре, — сказав він і захрип, — дуже добре! Я не буду відповідать. Я вимагаю негайно відправити мене в розпорядження німецький гарнізон. Кожний, хто торкнеться мене палець, стане перед військовий суд німецька армія!..

Всі мовчали.

Сербин раптом звівся теж. В грудях у нього щось звивалося і скімлило. Він не знав, що таке довкола і сам хто він такий. Чи то він був мале дитинча, чи то