Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Дуже добре! — сказав доктор Розенкранц. — Обов'язок медика призиває мене, і я затримаюсь тут у вас на деякий час зовсім не тому, що ви мене мобілізуєте, а тому, що це є мій обов'язок! Старший санітар! — гукнув він цілком начальницьким тоном. — Будь ласка, я наказую вам протягом дві найближчі години приставити сюди білі халати відповідно до кількість всі, хто працює в епідемічний загін.

— Слухаю, господин дохтурь! — радісно відкозиряв Сич. — Будет ісполнено!

Він гукнув Лелеку, Чорногуза та Боцяна, і вони зникли.

Тим часом доктор Розенкранц запропонував зробити обхід. В бараках проти вокзалу, в закордонному павільйоні та залі третього класу лежало близько тисячі хворих і між ними — щойно поранені в бою повстанці.

Доктор Розенкранц спинявся перед кожним хворим чи пораненим, дезинфікував голку ін'єктора спиртом, одбивав голівку ампулки, всмоктував у шприц рідину і кивав Сербинові.

— Прошу! — наказував він. — Кофеїн. Серце єсть ослаблене. Перший черга — серце.

Сербин закочував хворому чи пораненому рукав, Шурка обтирала рамено ефіром, і доктор Розенкранц робив укол. Він робив ін'єкцію дуже метко і вправно, — хворі й поранені навіть не почували болю. Притомні з подякою позирали на лікаря. Вони зразу заспокоювались, і переставали стогнати. Вони бачили лікаря біля себе, вони діставали допомогу, про них дбали, — віра в життя знову поверталась до них. Вони тихо лягали на свої місця і більшість — особливо поранені — зразу засинали.

— Втрата крові, — пояснював доктор Розенкранц. — Організм надто ослаблений, але сон то єсть найкращий ескулап.

Але несподівано сталося страшне непорозуміння.

Сербин з Шуркою щойно поклали обережно одного зразу заснулого пораненого, коли це хтось злегка торкнув Сербина за шинель. То був найближчий сусіда. Він не був ні з поранених повстанців, ні з російських військовополонених-репатріантів, ані з залишків австро-угорської окупаційної армії. Це був цивільний громадянин, випадковий залізничний пасажир, що застряг на станції, потрапивши саме в меживладдя, коли жодних поїздів з Києва на Одесу не було. Він був з старих урядовців, очевидно, учителів, — про це свідчив оксамитовий кашкет з старорежимною кокардою. Він їхав не один — з ним була дружина та двойко малих дітей. Всі четверо вони лягли покотом першого дня. Другого ж ранку стара урядовцева дружина вмерла. Надвечір санітари забрали й трупики обох дітей. Старий урядовець зостався сам. Страшне горе він пережив стоїчно. Він не пролив і одної сльози. Він не дозволяв собі заплакати за трьома душами тут, де навколо вмирали сотні.

— Слухайте! — прошепотів він, вхопивши Сербина за руку, — слухайте! А я знаю, що то ви робите!

— Ну, то й що? — здивувався Сербин.

— Я знаю, — вперто повторив він, і в цьому «знаю» бриніла і хитра загадковість, і чудна загроза. — Я знаю… Ви… ви… — він притяг Сербина ще ближче і прошепотів ледве чутно, — ви труїте їх… — Потім він відхилився, щоб подивитися, яке враження справила його несподівана заява.

Доктор Розенкранц узяв його за зап'ястя і поклав йому руку на чоло.

— Заспокойтеся.

— Ні! Ви труїте! — ще голосніше засичав божевільний урядовець. — Я знаю!.. І я зараз скажу!.. Зараз скажу! Вголос! Нехай знають всі!..

Між півтисячі хворих сотня могла вставати й ходити. Напад скаженості вдесятеряє людські сили — з немічного і кволого він робить міцного й необорного. Двох санітарів і доктора вони за секунду розірвали б на шматки. Шурка зблідла. Божевільний вже роззявив рота для крику.

Але раптом він схопив доктора Розенкранца за руку.

— Слухайте! — зашепотів він знов, пристрасно і захлинаючися. — Слухайте! Я не скажу… Я буду мовчати… Але, будь ласка… будь ласка… слухайте… отруїть і мене!..

— Заспокойтеся! — почала була Шурка, але божевільний не дав їй говорити:

— Ні слова!.. Я буду кричати!.. Я заявлю!.. Отруїть мене, бо я буду кричати!

— Ми ж не труїмо, — спробував ще вплинути на нього Сербин. — Ви помилилися. Це камфора…

— Все одно! Я скажу, що ви труїли! Вони повірять мені, а не вам!.. Слухайте! Ні слова!

Він був щирий. Він хотів умерти. І він ішов на шантаж.

Раптом нещасний упав лицем Шурці на руки і заридав. Це були перші сльози після смерті його близьких. Він плакав рясними сльозами і вкривав Шурчині долоні поцілунками.

— Це дуже добре! — сказав доктор Розенкранц. — Горе треба виплакати. З сухий горе буває божевілля, сказ. Пацієнт зараз знесилиться і засне…

Але доктор Розенкранц помилився. Виплакавшися, старик справді затих був на якийсь час, та тільки доктор Розенкранц ступив далі крок, він зразу ж схопився.

— Стійте! — гукнув він. — Я зараз закричу!

— Добре! — Доктор Розенкранц відбив кінчик ампули. — Заголіть йому рука! — Він витяг рідину з ампули в шприц.

Широкими завмерлими очима Шурка дивилася на доктора Розенкранца.

Але старий урядовець чудово розумівся на дозировці.

— Це мало… — похитав він головою.

Доктор Розенкранц слухняно відбив кінчик другої ампулки. Старий урядовець знову похитав головою.

— Три, — спокійно сказав він.

— Ви ж бачите, — потис плечима доктор Розенкранц, — ін'єктор маленький, і я зроблю другий укол.

Доктор Розенкранц метко підмінив ампулку і зробив другу ін'єкцію — кофеїну.

Якийсь час старий урядовець сидів недвижно. Очі його були широко розтулені, і глибоко в старих, ви цвілих зіницях жеврів жах. Він одкрив рота, кілька разів вряд хапнув повітря і з свистом потяг його у легені. Тоді ліг на спину і заплющив очі. «Спасибі!» — прошепотів він ще. Потім його обличчя закам'яніло, тільки з куточків очей,