Романи - Роман Васильович Андріяшик
Нойбауер зустрів Федьковича привітно, широко всміхаючись, наче давно знав поета. Федьковичеве зніяковіння вмить розвіялося, хоч побачив він вишукано зодягненого красеня, високочолого, з вусами клинчиком, розумними та уважними темно-синіми очима і буйним вороним чубом. Нойбауер вийшов до гостя на скляну веранду попідруч із дружиною — сухорлявою, набагато старшою за нього жінкою; очі її підозріливо блукали чогось зокола, відтак вона їх опустила, ніби підсвідомо пересвідчилася, що саме з цим офіцером її чоловік прогулює ночі між чернівецькими дівчатами легкої вдачі. Блискучий німець" привітався своєю мовою, та одразу перейшов на французьку, наче приймати гостя йому було пристойніше саме цією мовою, вкрапляючи в бесіду веселі дотепи, сповнені гнучкішого смислу. Федькович теж відповідав французькою, щось мовив невпопад, його охопило сум’яття, щось просто прослухав і почервонів, як завжди густо, похопившись, що застиг перед Нойбауером у байронівській позі, яка означає тільки те, що ти невихований.
— Поворот Фаустів до шаблонного світогляду народжує міщан… — Нойбауер підхопив його під руку і запровадив до зали-вітальні. — У нас усе природно, тут, у цьому домі, дозволена воля думки. Бо глибини і висоти людського духу, загальнолюдське в радощах і стражданнях окремої людини, в її устремліннях і діяннях, у її долі — предмет мистецького дослідження. Творчість — це не просто втілення спостереженого матеріалу в формі "прекрасного". Це біль, це безперервний діалог з часом і світом.
Федькович відповів невимушено, нічого не беручи на себе, словами Фейербаха:
– І все-таки перша передумова діяльності письменника — самого себе визначити і самого себе обмежити.
Нойбауер засяяв:
— Дякую, пане Федьковичу. О, як це слушно! "Автор мусить відособитися від себе, геть відкинути свій внутрішній світ; те, що він знає, що в ньому неподільно ціле, він мусить порвати…" І опустимо всю іншу подрібнену масу доказів Фейєрбаха…
— Услід за Платоном і Арістотелем…
– Є взірцем Шекспір, а за Шекспіром Шіллер, — погасив інші голоси своїм вишколеним, сценічно поставленим тенором Нойбауер, — є і залишиться — роздробитися — але у значному — до тих меж, щоб створити гармонію цілого, єдність цілого, створити світ і всесвіт з мудро використаного матеріалу, як це зробив сам Господь.
— Бо і Бог ваш, а словами Фейербаха — природа, — мовив якийсь зовсім кволий юнець (більше Федькович його і не чув, і не бачив), — діє з ощадливою мудрістю, навіть монстрів народжує тільки там, де себе обмежує.
— Браво, хлопчику, — кинув назад себе Нойбауер. — Обмежує, щоб не вмерти. Хоч людина, яка себе обмежує в ставленні до своєї матері, завжди вмирає раніше за матір. Тим більш загине вона раніше, якщо себе не обмежує в ставленні до матері.
Федькович зрозумів, що трапив на дискусію-гру: Нойбауер, господар і артист, до його приходу почав розбуджувати гостей з повсякденної меланхолії, щоб вечір вшанування Шіллера не звівся до реферату про його життя і творчість, а став розмовою і про творчість взагалі, і, як він потім сказав, про творчість — як саму природу та все існуюче, бо природа і все суще — це безперервна творчість. Тільки людина, крім геніїв, творить "масою": сіє, а вже думає про жнива.
— Художник, — мовби вирішив підсумувати розмову той же кволий юнак, — завжди оперує фактами науки і досвідом мистецтва. Історія для нього — тільки живий матеріал, який він досліджує. Отже, наївно йому приписувати обізнаність геть з усім на світі. Він володіє апаратом дослідження і матеріалом, все інше — праця.
— Його розуму і серця… — додав Нойбауер.
В присутності Ноибауера словесні дуелі не перетворювалися в баталії, як це бачив колись Федькович у Реткеля. Але суперечка охопила всю величезну залу, прикрашену скульптурами великих мислителів і митців, а господар несподівано виникав то в одному кінці, то в другому, мов шаблею, розрубував якісь логічні зв’язки, які могли перетворити розмови в нудне копирсання у вічних істинах, то лиш жартом, афоризмом чи коротенькою реплікою на кшталт: pensar, dudar (думати, сумніватися) або poeta rascitus, non fit (поетом народжуються, а не стають). "Цей Нойбауер справді якийсь веселковий", — подумав Федькович. Ще раз порівнюючи цей вечір із зібраннями у Реткеля, остаточно допевнився, що поети і письменники на кілька голів перевершують художників. Звичайно, він мав на увазі його сучасників, а не античних митців чи митців Відродження. "Ті думали про святість вівтарів, капітал їхньої віри — не жалюгідна лепта бідного Реткеля".
— Ви переконалися, — узяв його під руку Нойбауер, — що думка народжується не в зіставленні фактів історії і не в наслідуваннях мудреців? Так, думка народжується в струсі уявлень. Ось люди почали мислити. Я ворог містичного патріотизму, а мої приятелі з кафедр ладні були перетворити шіллерівський ювілей на демонстрацію німецької вищості… Ще чекаємо пресвятого духовенства. Ці пузаті ченці завжди примушують когось чекати. Навіть Шіллера. Лиш до вина і закусок wie die Motten ums Licht fliegen[147]. Погляньте: ген там, біля Шіллерового погруддя, в колі панночок, у малиновій оксамитовій сукні і з турецькою хусткою поза плечі. Емілія Марошані. Познайомити вас із нею? Ні, ми це зробимо колись пізніше, у неї вдома. Правда, вродлива? Чарівна! А вибрала місце біля самого ювіляра, щоб усі її бачили. Донька збіднілої вдови. Ви чудово володієте французькою, сподобаєтеся з першої хвилини і матері, і доньці, якщо скажете, що бували в Парижі. Вони закохані в столицю Франції, якої ніколи не бачили. І, мабуть, не побачать. Чарівна дівчина, чи не так? Та одійдімо кудись у тінь, бо припали до неї очима, як Фауст і Мефістофель, на мене вже дружина поглипує з найжорстокішим за всі часи осудом. Знову матиму нагінку. "Я ж казала, що Mühlsteine werden nicht moosig[148]. Вона в мене любить сердитися без причини, часто покидає і скаржиться, та загалом золота жінка. Я їй завдячую усім, що зі мною і в мені, без неї давно вже сказав би світові "доброї ночі". Флінтак, ректор нашої гімназії, погрожує, що прожене мене з роботи за образи, яких я нібито завдаю дружині. Він захоплюється моїми візіями та імпровізіями і цього не вчинить, — та й Гакман цього не допустить, — але клопіт деколи маю. Це якийсь жовчний і сухосердний тип, ні на йоту уяви — все в нього з книги і для книги,
