Романи - Роман Васильович Андріяшик
Мабуть, він занадто жалівся у тих щирих жовнірських жалях. Та він інших жалів. "Ми щойно з мертвих і скуштували на землі тільки сіль".
Через такі репліки виникало й досить сміхоти, бо прості люди жорстоко заробляли на прожиток і цупкіше, ніж він, трималися життя. Він думав не раз: "Не смітив нікому, а стріли — в моє лице. І естафетна пошта трембіт сурмить мені про чужину на рідній землі. Та поїмо ще смажених шпаків наперекір долі і повсихають гілляки, на яких почепимо попівські спідниці. Що ж? Дитина з чужої землі і крові може стати лише злодієм. Ці мої гарні гуцули бояться мене, бо моя любов до них беззахисна і не знає меж".
Утішала його весна. Сипалися іскристі конуси сонця крізь темно-зелені могутні смереки. Він добирався на Бісків камінь, бо колись, ще малим, чув легенду, що там є грот, який веде до Молдови. Жахливо стомлювався, Дашкевичка сказала, що коней ось-ось впряжуть у роботу, нема чого їх морити на непролаззях. Отож ходив пішачка, і піднімала його з якої-небудь плитки, де спочивав і щось описував, тільки мокра прохолода. Знову кривими поточинами вертався до своїх безликих родичів і їхніх наймитів. Усі викликали в нього лише неприязнь — і вдаваною сумирністю, і нещирістю, і нахабним крадійством: мовляв, який з тебе господар, коли крадемо, а ти не бачиш, не вмієш показати п’ястук?
Поет не вмів показати п’ястука? Він і брехні не вмів розуміти. Його могли позаочі ганьбити, він те знав, але мусив мовчати. Бо що було чинити? Віддати наймитів у солдати? Ні, він на це б не зважився. Нехай порояться рої без пристанища, він уже побував у бувальцях, якусь загородь собі складе проти зелених мух. Нехай фальшують далі, прикидаються. Лист Кобилянському: "На пенсію ще не вийшов, бо знаю, який гіркий то хліб. Я тільки жадаю свободи, мій брате; пастухом стану, аби мене ніхто не знав".
Хто ж іще, як не Гординський, спрямував його стежкою плутаної долі? Тепер прозвав його безвродою калікою придомку. І не явна сволота, і не кара Божа. Старого кліщило в животі, одначе син не зміг йому допомогти, хоч Гординський, можливо, сам, ще голячись тремтячою рукою, бачив риси смерті на лиці.
"Його би кайданувати, забити в колоди раба без права на виправдання і обмову. Бо із собою, підлість, не змирився, сам себе так і не зумів здихатися в лядській зарозумілості, того йому все трибом пішло. Тепер став гувернантом кадрової смерті лишився, як місяць над могилами, як злочинець і непокараний злочин у дорозі до інших нещасть. Свідомість його вже в міражі малинових дзвонів, в дорозі на Мітрідат, а я на Бісковому камені стою, тут спочиває мій застрелений брат в патронажі контролю. І не видніє мені з каменя світ, і вітер ущух, як спогад про літо, де не було ще ні свят, ні дат.
Я ні тут, ні там.
Мені за людськими очима краще".
Гуцули трелювали з гір смереки. Чути було поцюкування сокир і скиргіння пилок, з важким зітханням дерева падали додолу, і на поораних зрубах їх просто пускали на дно ущелин, ледь очистивши від гілляччя, щоб не ушкоджувалося ще живе тіло на виступах скель. Лісоруби грімко перемовлялися десь у диких смарагдових нетрях. Федькович прислухався до цих, давно вже рідних, вигуків і думав: не заздрю вам, браття… драв з вас дука, драв баша, драв владика, драв пан, драв піп, драв дяк, драв дячий. Гай-гай, мої орли-соколи… Тлумлять вас усілякі яструби-перепроданці, нема вам куди подітися, бо що головою в мур, що в мур головою. Та й радять ще: ви мовчіть, а ми будемо потакувати. І сповідуйте, рідні, трагедію вірності престолові з Відня, бо вам до любої Оришки — на край світу пішки.
По той бік Черемошу діялося те саме. Минулого року Федькович їздив на весілля до Семена Нарівняка в Новосілку Костюкову під Заліщиками. Сердега Нарівняк прослужив простим солдатом дванадцять років, вирішив створити сім’ю, та чинили йому взяти шлюб такі перешкоди, хоч до цісаря звертайся. Федькович добився такого дозволу, був на весіллі за батька, галичани теж пишно зодягаються і вміють забавитися гостинно, але ніщо не переконало Федьковичеве серце, що Нарівняк заживе в гараздах. Треба написати Семенові листа, аби приїхав до Сторонця, нехай подихає біля нього горами та відпочине від своїх несправджених сподівань.
Правда, Галичина більше звертає очі на Росію-Русь. Коли 1860 року він фантазував з Антоном Кобилянським про видання часопису "Вечорниці", Кобилянський пояснював, що галичани вбачають у єднанні з Росією більше основ для існування, ніж під Польщею чи Австрійською імперією, яка розвалюється від власної жорстокості й безперервних війн… "Росія, — сказав Антон, — не програвала війн в остаточному рахунку, бо це селянська країна. Росію завжди рятували народні ополчення і хліб у людських коморах". Федькович відповів, що й Габсбурги розраховували на хліб кріпака й брали його до рушниці, незважаючи на те, що були в нього мала дитина і хвора мати. Поет ще не позбувся впливу Ернста Нойбауера, він взагалі боявся будь-яких впливів, та це була звичайна впертість гуцула, а власна думка приходила до нього не без чужих поглядів. "Росія так само інтервентувала революційну Польщу й угрів, як Австрія — Францію, я вірю тільки в поразку царських престолів". Кобилянський посміхнувся:
