Сон кельта - Маріо Варгас Льоса

— Я знаю закони й правила, які регулюють життя в Незалежній Державі Конго, капітане. Жоден із них не дозволяє калічити тубільців, шмагати їх доти, доки вони почнуть стікати кров’ю, перетворювати жінок на заручниць, щоб їхні чоловіки не втікали, й визискувати села до такої міри, щоб матерям доводилося продавати своїх дітей, аби мати змогу виконати ті квоти на їжу та каучук, які ви на них накинули.

— Ми накинули? — із явно перебільшеним подивом вигукнув капітан Жюньє. Він енергійно похитав головою, і коли він нею хитав, то звірятко на його руці заворушилося. — Ми не накидаємо нікому нічого й нічого ні від кого не вимагаємо.

Ми одержуємо накази й їх виконуємо, ото й усе. Поліційна сила не встановлює ці квоти, пане Кейсмент. Їх призначають політичні власті та директори концесійних компаній. Ми лише виконавці політики, в яку ми абсолютно не втручаємося. Ніхто ніколи не запитував нашої думки. Якби вони запитали, то, можливо, такого безладу не було б.

Він замовк і, здавалося, на хвилину замислився. Крізь великі вікна з металевими ґратами Роджер побачив прямокутне поле без дерев, де марширував підрозділ африканських солдатів, що були босі, в полотняних штанях і з голими грудьми. Вони змінили напрямок руху, почувши наказ унтер-офіцера, який був у черевиках, одностроєвій сорочці й мав кашкета на голові.

— Я накажу провести розслідування. Якщо лейтенант Танвіль припустився надмірностей або їм потурав, його буде покарано, — сказав капітан. — Буде покарано й солдатів, якщо вони надміру захопилися шмаганням. Це все, що я вам можу пообіцяти. Усе інше перебуває поза моєю досяжністю, воно стосується системи правосуддя. Змінити цю систему — завдання не для військових, а для суддів і політиків. Для Верховного уряду. Думаю, вам це відомо.

У його голосі несподівано пробилися нотки жалю.

— Ніщо не втішило б мене більше, ніж якби ця система змінилася. Мені також гидко дивитися на те, що тут відбувається. Те, що ми змушені робити, суперечить моїм принципам, — він торкнувся образка, що висів у нього на шиї. — Моїй вірі. Я людина глибоко віддана католицтву. Там, у Європі, я завжди намагався не робити нічого, що суперечило б моїй вірі. Тут, у Конго — це неможливо, пане консул. Така сумна правда. Тому я дуже задоволений, що повертаюся до Бельгії. Більш ніколи ноги моєї не буде в Африці, запевняю вас.

Капітан Жюньє підвівся з-за столу, підійшов до одного з вікон. Обернувшись до консула спиною, він досить довго мовчав, спостерігаючи за тими рекрутами, яким ніяк не вдавалося марширувати в ногу, які, знай, спотикалися й ламали стрій.

— Якщо ви сказали правду, то ви могли б дещо зробити, аби покласти край цим злочинам, — промурмотів Роджер Кейсмент. — Не для того ми, європейці, прийшли до Африки.

— Не для того? — капітан Жюньє обернувся, щоб подивитися на нього, й консул помітив, що офіцер трохи зблід. — А для чого ж тоді ми сюди прийшли? Правда, я вже знаю для чого: принести сюди цивілізацію, християнство й вільну комерцію. Ви ще в це вірите, пане Кейсмент?

— Уже ні, — відразу відповів Роджер Кейсмент. — Раніше вірив. Усім серцем вірив. Вірив протягом багатьох років, з усією наївністю хлопця-ідеаліста, яким я був. Вірив, що Європа прийшла до Африки рятувати життя й душі, цивілізувати дикунів. Тепер я знаю, що помилявся.

Капітан Жюньє змінив вираз, і Роджерові здалося, що зненацька нерухома маска, що затуляла обличчя офіцера, стала іншою, значно людянішою. Він навіть подивився на нього з тією жалісливою симпатією, з якою дивляться на ідіотів.

— Я намагаюся спокутувати цей гріх своєї молодості, капітане. Тому й прийшов сюди, в Кокільатвіль. Тому й задокументовую з такою скрупульозністю злочини, що творяться тут в ім’я так званої цивілізації, яку ми сюди принесли.

— Бажаю вам успіху, пане консул, — з насмішкуватим виразом сказав капітан Жюньє. — Але якщо ви дозволите мені говорити відверто, то, боюся, ви його не досягнете. Немає такої людської сили, яка могла б змінити цю систему. Надто пізно для цього.

— Якщо не заперечуєте, то я хотів би відвідати карцер і maison dotages, де ви тримаєте жінок, яких пригнали з Вальї, — сказав Роджер, несподівано різко змінивши тему розмови.

— Ви можете відвідувати все, що захочете, — погодився офіцер. — Почувайтеся тут, як дома. Цими словами я хочу нагадати вам те, що вже сказав. Не ми винайшли Незалежну Державу Конго. Ми лише допомагаємо їй функціонувати. Іншими словами, ми також її жертви.

Карцер був бараком із дерева й цегли без вікон, із єдиними дверима, що охоронялися двома тубільними солдатами з гвинтівками. Там було близько дванадцяти чоловіків, кілька дуже старих, напівголих, вони лежали на підлозі, а двоє були прив’язані до кілець, закріплених у стіні. Не так пригнічені або позбавлені всякого виразу обличчя тих живих мовчазних скелетів його вразили, коли він переходив від одного краю цього хліва до протилежного, як гострий сморід сечі та екскрементів.

— Ми намагалися привчити їх, щоб вони справляли свої природні потреби в ці відра, — вгадав його думки капітан, показуючи на одне з них. — Але вони до цього не звикли. Воліють випорожнятися й мочитися на підлогу. Так їм простіше. Сморід їх не турбує. Мабуть, вони його й не відчувають.

Maison dotages був хлівом меншого розміру, але видовище там було драматичніше, бо він був настільки переповнений жінками, що Роджер міг ледве пропхатися між їхніми напівголими тілами. Приміщення було таким вузьким, що багато жінок не могли ані сісти, ані лягти й мусили стояти на ногах.

— Це випадок винятковий, — сказав капітан Жюньє, показуючи на ув’язнених. — Ще ніколи їх не було стільки. Сьогодні ввечері, щоб вони могли спати, ми перекинемо половину в одну з кімнат у солдатській казармі.

Тут також сморід сечі та екскрементів був нестерпним. Деякі з жінок були дуже юні, майже дівчатка. Усі мали погляд розгублений, лунатичний, радше схожий на погляд створінь потойбічного світу, який Роджер бачив у стількох конголезок протягом своєї подорожі. Одна із заручниць тримала на руках щойно народжене немовля, таке маленьке, що здавалося неживим шматочком плоті.

— Яким критерієм ви користуєтеся, щоб відпускати їх наволю? — запитав консул.

— Це вирішую не я, а магістрат, добродію. У Кокільатвілі їх троє. Критерій один: коли чоловіки віддають квоти, які вони заборгували, вони можуть забрати своїх жінок.

— А якщо вони цього не зроблять?

Капітан стенув плечима.

— Деяким щастить утекти, — сказав він, не дивлячись на Роджера, стишеним голосом. — Інших забирають солдати й роблять їх своїми жінками. Таким щастить більше. Кілька з них божеволіють