Останній спадок - Андрій Новік

— Чуваче, агов! Тебе всі шукають, батьки божеволіють!

— Заспокойтесь. Усе гаразд, Максе? — тихо запитав я, підходячи на крок ближче. — Вигляд маєш не дуже. Може, тобі викликати лікаря?

Хлопець незворушно стояв і глипав очима в порожнечу. Колись білосніжні білки тепер вкривало плетиво червоних судин. Він шукав. Шукав щось усередині — у думках.

— Не хвилюйся, гаразд, — нічого іншого за банальні фразочки я вигадати не міг. — Присядь, а ми задзвонимо твоїм батькам і лікарям про всяк випадок. Добре?

Колись радісні голубі очі нагадували потемнілі від пилу скельця. Вони відірвалися від підлоги й швидко перекинулися на мене. Щось було не так. Я не міг зрозуміти, що саме, але хлопець вочевидь був не від світу цього. Коли ж Максим підняв обличчя, мені вдалося роздивитися його губи: вони беззвучно рухалися, щось промовляючи.

— Що?.. Ти хочеш щось сказати? Кажи, Максе, усе гаразд. Ти тепер із нами. Наберіть його батьків, — гукнув я в глибину аудиторії.

— Та що ви з ним фігню тут розводите? — озвався хрипким не по роках голосом здоровило із задніх рядів. — Цей дебіл десь пробухав чотири дні, а ви всі тут млієте навколо нього!

Він зірвався з місця та похапцем збіг східцями до Максима. Той не реагував і, мов прибитий цвяхами, продовжував стриміти біля вхідних дверей. Лише поглядом свердлував мене й самими губами промовляв тільки йому відомі слова.

— Стій, Василю! — Я намагався запобігти тому, що має статися, проте не встиг.

Здоровило підбіг і сильно штовхнув хлопця в груди. Той відлетів назад і впав на спину, але відразу блискавично підвівся, наче нічого й не трапилось, і знову став, опустивши голову. Капюшон, здертий із голови під час поштовху, відкрив масне, брудне волосся. Погляд тепер був спрямований у підлогу, а губи сховали німі слова від мого пильного погляду.

— Ти де шлявся, гнидо? — вигукував Василь, знову підходячи до Максима. — Твої батьки місця собі не знаходять, сучара…

— Припини! — Я схопив Василя за рукав, одначе той одним рухом вирвався з моїх рук, далі сунучи на Максима.

Дівчата загаласували, намагаючись розборонити хлопців, але ніхто не наважувався зупинити конфлікт інакше, як словами. Усі заворожено очікували на неминучу бійку.

Щойно я знову наздогнав Василя й схопив його за кисть, відводячи назад, як Максим пірнув рукою до зовнішньої кишені светра й повільно витягнув звідти чорний предмет. Усі, хто сидів на перших рядах, рвонули, перекидаючи стільці й лізучи один на одного, хто куди. Крики заметалися аудиторією і, відбиваючись від стін, створювали хаос. Тим, хто розгледів предмет останніми, пощастило найменше: вони мусили тепер, начебто живим щитом, захищати своїми тілами інших, адже місця позаду вже не залишалося.

— У нього ствол!!! — Низький Василів голос став тонким пацючим писком. Він позадкував і впав на спину, перечепившись за чиюсь сумку.

— Максе, стривай, — я підняв обидві руки, — що б там не було, ми розберемося разом. Я тобі допоможу. Лишень прибери зброю. Дівчата перелякалися, бачиш?

Студенти ховалися, хто за чим міг, ридали й затуляли обличчя руками від страху. Один зі студентів набирав «102».

— Максиме, ти чуєш? — я силкувався пробитися до підсвідомості юнака, хоч був майже певен, що він мене не чує. Він не чув нічого. Хлопець неначе перебував у прострації. — Не треба коїти дурниць.

Тоді очі ожили. У мене зажевріла надія, що хлопчина отямився, проте єдине, що він зробив, — це підніс руку з пістолетом до свого обличчя. Розтулив рота й, обхопивши зброю обома руками, вставив туди дуло. А потім, не роздумуючи жодної секунди, перевів прапорець запобіжника на лівій частині затвора в нижнє положення.

— Ні-і-і!

Я одним стрибком опинився біля хлопця в спробі вибити з його рук зброю, але… Прогримів гучний постріл. Тім’я Максима розлетілося на невеликі шматки, заливаючи все навколо дрібними краплями густої крові. Очі випнулись, і на мить приверзлося, що вони от-от випадуть назовні. Дівчина, що стояла найближче до самогубця, відчула на обличчі теплі рештки хлопцевого мозку. Її піт змішався з темно-червоною кров’ю й жмутками волосся, що пристало до шкіри разом із крихітними білими часточками черепа. Вона відчула, що Максим буквально став частиною всього навколо. Дівчина зомліла. Друзі не встигли зреагувати й впустили її тіло на підлогу. Воно впало так само, як і тіло Максима. От тільки його голова, торкнувшись підлоги, не видала глухого звуку, а хляпнула, немов мокра ганчірка у відро з водою. Біла стіна біля вхідних дверей стала мольбертом, над яким художник струсив пензель із червоною фарбою. Кількість студентів, які знепритомніли, сягнула двозначних цифр, але тих, хто не зміг втримати в собі вміст власного шлунка, виявилося набагато більше. Декому вдалося виблювати подалі від себе, та були й такі, кому пощастило менше, і їхні ротові випорожнення опинилися просто на штанах і футболках. Кожного без винятку лихоманково трусило, руки й ноги перетворилися на жалюгідні й не придатні для руху відростки. Я силкувався не впускати те, що бачив перед собою, углиб свідомості, проте воно намертво врізалось у пам’ять, назавжди закарбовуючись у найвіддаленіших закутках розуму.

На моїх очах, на моїй лекції, розмазав свою голову хлопчина, який зник на чотири дні. Той, хто приходив до мого дому й просив про допомогу. Від мізків на підлозі починало нудити, та ще більше мене вивертало відчуття, що все це через той дерев’яний куб. Може, саме через нього Максим позбавив себе життя.

Частина 3

1

Львів, Україна. 7 вересня, 2015 рік

— Кажете, хлопець кілька хвилин просто мовчки стояв?

Уже за годину до університету прибули поліцейські та медики. Один — судово-медичний експерт у коричневому піджаку поверх синьої сорочки — снував усюди, плутаючись під ногами й фотографуючи тіло Максима Підгірського. Інший — схожий залізними емоціями на свого колегу — стояв поруч і занотовував деталі. Експерт-криміналіст крутився біля зброї, що вилетіла з рук самогубця. Оперативні працівники Галицького районного відділу поліції опитували очевидців, викладачів університету та будь-кого, хто міг знати хоч що-небуть про студента та його зникнення. Між усіма трохи стримано блукав прокурор, стежати за кожним кроком поліції, вислуховуючи краєм вуха кожне свідчення студентів. Обличчя чоловіка то перекошувалося, то розпливалося в усмішці. Окрім того, до місця події доволі настирливо намагалися продертися кілька журналістів «24 каналу» та «ZIK».

Мар’яну Теодорчук — дівчину Підгірського — разом зі мною та ще кількома студентами завели до окремої порожньої аудиторії для допиту. Дівчині заледве вдавалося триматися на ногах, не те що говорити хоч щось зрозуміле, але поліцейські