Чорнобильська комедія - Сергій Вікторович Мирний
Колючий дріт могильника вже позаду! Тепер — вирубка під лінією високовольтних електропередач…
КОЛЯ: По пням-колодам!
ПЕТРО: Ну й ямаки!
КОЛЯ (з азартом крутить кермо — броник хвацько «віражує» між величезними вивернутими пеньками): Нічо! Проходимо!
Болотиста, з купинами земля грузько вгинається під машиною…
ПЕТРО: Не загрузнути б…
КОЛЯ: Нічо! Проходимо!
З-за кушів вигулькує 80-й броник — і виїздить на асфальтову трасу серед густого соснового бору. Зупиняється на узбіччі. Сутеніє.
КОЛЯ (вилазить з люка): Порядок, (витирає спітніле чоло, і весело підморгує Сергію)
Броники один за одним виїжджають на трасу з-під лінії електропередач. Пристроюються ззаду на узбіччі. Екіпажі вилазять на броню. Всі задоволені — і тим, що вирвались, і самою пригодою.
СЕРГІЙ (голова над люком — обернувшись назад, натискує тангенту-перемикач під шиєю): Швидше! Та швидше давайте вже на трасу!
ПЕТРО: Не дай, начальство заскоче! Буде хтось з Чорнобиля їхати… А ми тут ПУСО об’їжджаємо…
КОЛЯ (задумливо дивиться на Сергія; голосом кондуктора в тролейбусі): Наступне ПУСО — «Дитятки», (спокійно прикурює і дає закурити Сергію) Які будуть побажання?
СЕРГІЙ (випускає цівку диму, міркую): В лоб?
КОЛЯ (з усмішкою): Чи по лобі? Прямо по трасі — через «Дитятки»?
ПЕТРО: А якщо піймаємось?
СЕРГІЙ: Якщо цей осел з ПУСО «Рудня-Вересня» (киває назад) їм подзвонить…
На брониках позаду бійці курять. Чекають рішення командира. Декілька чоловік відійшли від колони до краю кювета — з цигарками в зубах, обличчями до лісу, мочаться:
— Ну що, командир, куди?
Ніч. Темною автотрасою рухається колона броників із включеними підфарниками. Під’їжджає до табору з протилежної від зони сторони, з «тилу» — здоровенного кругаля прийшлось дати, аби таки з зони вибратись… У світлі фар зустрічної машини — на головному бронику мелькає номер «80».
Сергій і Коля в ньому щойно закурили. Напруження спало.
СЕРГІЙ: Все. Добрались нарешті.
ПЕТРО: Не кажи гоп…
СЕРГІЙ (мерзлякувато щулячись, оглядається): Ватянки не взяв…
ПЕТРО: Змерз? Мою фуфайку дати?
СЕРГІЙ (невпевнено): Та ми вже приїхали, не треба, спасибі…
КОЛЯ: Ватянку завжди з собою бери. Тут не знаєш, де ночувати прийдеться… Бува, як зашлють куди-небудь…
СЕРГІЙ: На ставку нагорі броника вітряно було…
КОЛЯ (з гумором): Передозував сонячних ванн?
ПЕТРО (несхвально): Два маршрути розвідки за день…
Солдатська їдальня. Темряву прорізає світло кишенькового ліхтарика. Він лежить на грубій подобі стійки: довгі вузькі соснові дошки на висоті грудей прибиті до закопаних в землю стовпів. У світлі ліхтариків серед вузьких зелених солдатських казанків — три відкриті бляшанки рибних консервів, буханець хліба і ще один, уже розвалений ножем на великі скиби; огірки, порізані уздовж навпіл; на клапті газети — біла гірка солі; алюмінієвий чайник з компотом, білі емальовані кружки…
Навколо — чоловік сім розвідників: ложками дістають рибу з томатного соусу, «розводягою»-ополоником зрізають скиби застиглої каші в десятилітровій каструлі з товстого алюмінію.
Те ж саме — за сусідніми стійками.
Звичайна вечеря розвідки.
З темряви виникає втомлене обличчя «представника харчоблоку» Котко.
КОТКО: Ще що треба, хлопці?
КОЛЯ: А що є?
КОТКО: Є пара рибних консервів — в олії… Огірки ще є.
СЕРГІЙ: Консерви — давай! Зараз поділимо на всіх — премія! (оглядає стіл) А огірків поки досить. Хоча… Неси.
Сусіди кивають, погоджуючись. На апетит ніхто не скаржиться.
ГОЛОС: Цибулину б…
КОТКО: Зараз принесу цибулі. Кашу ще будете?
ГОЛОСИ ВІД СУСІДНІХ СТІЙОК: Ні, поки що вистачить. Спасибі, (зневажливий голос) A-а, холодна…
КОТКО: Вибачайте. Я й так тримав її укутаною… Ви говоріть, якщо що ще треба… Компоту? (іде)
Підлога довгого темного намету-бараку
