Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

— І тота Ірма теж усе це підтвердить? — не вгавав інспектор, але я змовчав.— Де ви зазнайомилися з Ірмою?

Я кинув оком на Обуха. Він ледь помітно хитнув головою. Кисілеве казино, мабуть, краще не згадувати.

— В «Ромі» на каві.

— Коли?

— Кілька днів тому.

— Точніше?

— Мммм… Минулої неділі.

— І так відразу у вас зародилися теплі, зворушливі стосунки? Вона хто? Теж танцівниця?

— Ні. Вона з вищої сфери.

— Наскільки вищої?

— Вона живе в тети. Тета світська левиця.

— Пане інспектор,— втрутився Обух.— Я знаю Марка безліч років…

— Я знаю, що ви знаєте,— обірвав його Ґождзєвскі.— Мене турбує лише те, що завше якимось чином його довгий ніс опиняється швидше за ваші носи там, де насправді його ніс і не повинен опинитися. Ще одне питання, Марку. З Людвікою у вас були такі ж теплі стосунки?

Я кивнув.

— Ото франца[46]! — не стримався Радомський.— Треба ще ту Ірму перевірити. Що воно за пташка.

— Ірму допитає комісар,— відказав твердо інспектор.— Додзвоніться до неї… Коли відіспиться. Ходімо, капрале.

Коли за ними зачинилися двері, Обух пирснув сміхом.

— Але ж ти зашкварився! То де ти Ірму підчепив?

— Та де ж, як не в Кисіля.

— Треба її попередити, щоб її свідчення не відбігали від твоїх. А тепер мені розповідж детально про свої розмови в казино.

3

О другій ми вийшли з комісаром до «Шкоцької» і пообідали. Потім я з його кабінету зателефонував Ірмі. Вона вже встала і вуркотливим голосом повідомила, що мене вибачає. Я не второпав, за що вона може мене вибачати, але напровсяк подякував.

— Зозулько, як я тебе й попереджав, з тобою хоче перебалакати комісар поліції.— Вона зітхнула.— Це мій давній товариш. Він тобі сподобається.

Вона зітхнула вдруге.

Обух, слухаючи мене, усміхнувся і підкрутив вуса.

— Ти справді хочеш, щоб він мені сподобався? — запитала ображеним тоном Ірма.

— Як людина,— пояснив я.— Але ти не повинна згадувати казино. Ми з тобою познайомилися минулої неділі в «Ромі».

— В «Ромі»? Але я ще там ніколи не була…

— То нічого.

— Як нічого? А коли мене запитають, які там сто­лики — круглі чи квадратові? А які там мальовидла на стінах?

— Ти вже забула, що я тобі перед тим сказав? То мій товариш. Ніхто до тебе доколупуватися не буде. А хоча… Коли ти будеш готова?

— За пів години.

— Гаразд. Чекатиму тебе в «Ромі».

— А де та «Рома»?

— Просто на розі Фредра і Академічної.

— Так би й відразу. Цьом.

Я поклав слухавку. Обух похитав головою.

— Ті баби тебе колись доведуть до біди.

— Хто б казав?

— А що? Я так не волочуся, як ти. І взагалі я женюся.

— Ти? Ну нарешті! І хто ця неймовірно щаслива панна?

— З порядної родини. Донька священника. Пече такі смаковиті пляцки, що можна забути про все на світі.

— Де пече?

— Та де? Вдома в себе. В Рудному. Що за питання?

— Я думав, що вона в тебе вдома пече. Бо знаєш, трап­лялися мені такі панни, які теж ніби в себе вдома пекли, а насправді то пекли їхні матусі або дещо шкарадніші сестри. А коли вони опинялися в моїй хаті, то не годні були навіть яйця всмажити, аби не пригоріло.

— Ох ти ж вибредний! Не біда, якщо тестьова буде пекти. А вона навчиться.

— Що ж, тоді вітаю тебе.

4

«Рома» славилася тим, що тут можна було оглянути всі найважливіші місцеві і німецькі, французькі та англійські газети. Тому публіка сюди приходила вишукана. Тільки в «Ромі» подавали всі відтінки кави-капуцина — «Shale Gold», «Shale Nuss», «Nuss-braun», «Braun», «Capo», аж до найтемнішої «Schwarzer gespritzt».

Недарма про цю каварню гадав австрієць Йозеф Рот, провідавши Львів: «Є літературна каварня, що називається “Roma”. Сюди навідуються добропорядні обивателі, і тут стираються межі між бюрґерством і богемою. Тут засиджуються і син відомого адвоката, і режисер, і літератор. За сусіднім столиком можуть сидіти їхні родичі. Всі грані невиразні, ледь помітні». Кажуть, що той Рот ще й письменник, але руки мої до нього не доходили.

Я сів за столик біля вікна, замовив каву і став чекати. За більшістю столиків сиділи самотні завсідники, які ревниво дотримуються усіх своїх призвичаєнь. Від найдавніших літ з’являються вони завше пунктуально о котрійсь годині, сідають за свій неодмінний столик під лицарським щитом і, п’ючи незмінну чорну каву, переглядають газети в роками усталеній черговості. З регулярністю військової варти переходить із рук в руки газетний стіл, як і столики з шахами.

Ірма вбралася як на прийняття, а не на допит в комендатуру. На її обличчі грала знадлива посмішка.

— Ти кудись іще зібралася, окрім поліцейської комендатури? — поцікавився я.

— Тета мене тягне до філармонії. Приїхав італійський тенор.

— О! Ти таке любиш?

— Люблю. Але без тети. А ти? Куди нині поволочишся?

— Піду до хати дописувати репортаж.

— Про кого?

— Про фордансерок.

— А котрась із них буде присутня? — запитала вона з усміхом.

— Ще чого! Будеш каву?

— Ні. Вже випила. Можливо, я забіжу перевірити, як ти працюєш. Якщо вдасться вирватися від тети.

— Ти так навмисне сказала, щоб я був насторожі?

— А ти собі думай, що я мала на увазі.

— Гаразд, подумаю. Слухай, коли ти виходила вранці… Там ліворуч від мого будинку не бачила поліцейських?

— Бачила. Поруч іще медична машина стояла. Але я не стала з’ясовувати, що там сталося, бо квапилася додому. А що трапилося?

— Маніяк задушив дівчину. Платничу з ресторації Мусяловича.

— Господи! То вже третя!

— Так. Тому пильнуйся і не швендяй ніде насамоті. Він на тебе має злість. І, можливо, буде вистежувати. Ти не проти, якщо за тобою буде «хвіст»?

— Який ще такий хвіст?

— Таємний агент буде непомітно стежити за тобою на відстані. Може, якраз той душій знову випливе. Це ж усе задля твоєї безпеки.

— Не дуже приємне відчуття опинитися під чиєюсь обсервацією.

Вона роззирнулася по стінах і запитала:

— Чому «Рома»? Бо «всі шляхи ведуть до Риму»?

— Мені більше подобається інша версія, що назва пов’язана з корчмою «Рим» з легенди про пана Твардовського. Легендарний чорнокнижник намагався обдурити чорта, пообіцявши віддати йому свою душу в Римі. Чорт мусив довго чекати на обіцяне, бо Твардовський і не збирався вирушати до Риму. Але якось загуляв у корчмі, і там його нечистий допав. Бо корчма, власне, «Рим» і називалася.

Ірма розсміялася.

Раптом з-за одного столу, де сиділо четверо молодиків у цивільному, пролунало:

— Артилєрія платить!

— Не бачу там жодного військового,— здивувалася Ірма.— До чого тут артилерія?

— «Рома» належить до рідкісних каварень у Львові, що зберігають вірність навіть деяким застарілим традиціям. За Австрії за тим столом завше сиділи австрійські артилеристи, і коли вони збиралися йти, то кельнер гукав платничого словами «Артилєрія платить!». А тепер це вже такий жарт. Кожен, хто знає цю історію, послуговується таким гаслом, хоч «артилєрії» ані духу.

— Ну що ж,— сказала Ірма.— Мені пора. Думаю, мене там не довго будуть мучити.

— Ні. Розповіси лише те саме, що й мені. А що увечері? Будеш вільна?

— Мабуть, ні. Тета наклала на мене свою дбайливу лап­ку. Можливо,