Жовтий Князь - Василь Барка
Раз вночі рязанський прибулець, п’яний, як туман, з кимсь посварившися, почав стріляти. Його схоплено, дома вчинено трус і знайдено силу чужих речей. Чутка про знахіддя дійшла до Кленоточі; прибули звідти обікрадені господарі: впізнали своє добро і поставили свідків — потвердити заяву. Почалося слідство по селах, зокрема в Кленоточі, куди приводили самого грабіжника. Глядів він на людей так безсоромно - з найзлішою зухвалістю: точнісінько, як тепер Отроходін; навіть на вигляді обох вирізалася подібність... «Чи не синок того самого? — вгадує Мирон Данилович. — Ні! Цей, мабуть, окремо, партійною борозною».
Довго ждуть селяни, сновигаючи і постоюючи на снігу: борошна їм нема, а ждуть!.. Дивляться — млин приковує таємними ланцюгами.
Ті, що, впавши в сніг, сконали, так і лежать; ніхто з службовців не гляне. В другій половині дня заїхала темна гарба; коли два возії наскладали трупів, як обаполів, вона поскрипіла в степ.
Мирон Данилович пішов геть, бачачи, що, крім тісного місця на возі, нічого дожидати. Згадав про городні ділянки: чи знайдеться що-небудь? Можна костуром розгрібати.
Рився, мов олень, що копитами і рогами відгортає сніг, шукаючи немертвої трави. Грушевий костур міцний, ніби з заліза; а вигребені бурячки дрібні і поморожені. Декотрі підгнилі, декотрі трішки свіжіші: якщо гаразд перечистити, згодяться в чавунець. Радів, бо до печива на переміну є що пожувати. Переб’ють млосний смак від малясника.
В хаті вся сім’я підступає до нього: такий вигляд тіней, як біля млина! — аж трусяться, чекаючи борошна, і горять очима. Він сказав:
— Нема борошна...
Відразу відвели погляд; але пожвавішали, побачивши буряки.
— Годяться! — страва буде, — сказала господиня і заклопоталася коло печі.
Чоловік вніс соломи, насмиканої з стріхи сарайчика, — чого там думати про господарство? Тут аби сьогодні обід зварити і встояти на ногах.
Парувала юшка: сьорбаючи, діти також від малясника надкушували.
— Коли запивати юшкою, не нудить, — повідомила Оленка.
— От бачиш! — радіє мати. - Смак вирівнюється. Як тобі, Андрійку?
— Я нагрівся, - сказав хлопець.
Боялась вона питати найстаршого; тільки гляділа, замираючи серцем: тихо відходить син, ніби догорає скіпка соснова.
Батько теж бачить і боліє за нього, але не виказує почуття.
— Юшка кріпить! — сказав він. — Добра юшка.
Микола чує розраду, але не поборе знемоги: хилиться на ліжко, як завжди. Воскований кістяк. Всилу пальці ворушаться.
Вечір чорний; рано полягали, ощаджуючи гас, бо зосталось небагато в бальзанці, і мусять берегти про скрутний випадок.
Андрій заснув миттю - перший сон був міцний і змив най-гіркішу втому. Але опівночі, в хворобливій вразливості, знов насторожився слух: без вольового зусилля, тільки від горіння в нервах.
Прокинувся хлопець при легкому стукоті і почув, як батько, відчинивши надвірні двері і шепочучи, вводить когось у хату.
— Не світіть! — вимовив гість.
Андрійко впізнав, то - Семенюта, зять діда Ґонтаря, дуже далекого і єдиного родича, що сім’я мала в селі. Рідко заходили вони: зять і тесть.
— Як ваша ласка, прийдіть на поміч! — просить Семенюта. -Наші веліли, сходи до родичів!.. Боюсь казати, що сталося. Могилу копати треба: і скоро, і щоб ніхто не бачив, а я сам не вправлюсь.
Батько тільки одну мить роздумував; зразу став одягатися і, коли відходив, сказав мамі:
— Замкни двері!
Стихли кроки за стіною, батькові і Семенютині, а мати, вернувши з сіней, довго зітхала і ворушилася.
Хлопець дожидає повороту батька, але не хоче виказати безсоння; лежить і слухає, чи чути злі шуми надворі? Здається йому величезна загроза надходить, зготована знищити хату і кожного, хто в ній. Він неспроможний виразно уявити напасть, найчастіші в видиві - дивні розбійники, такі, як звичайно про них оповідають, і одночасно інші, гострі очима і намірами, грізні лютістю: мов сили, темрявою народжені. Доберуться до причілка, де батько прибудував дрібну теслярню; тепер вона порожня, покрівля її - з старої соломи... злодії можуть підпалити її і вломитися до хати. Прикро хлопцеві, чому батько і мати зневажають небезпеку, що всіх погубить? Бо ж близько! Хотів заснути і не міг, охоплений тривогою. Перед світом почув глухі кроки, що підступали до хати. Брязнула клямка. Мати спросоння схопилась відчинити двері: ввійшов батько, поволі волочучи ноги, мов далеко мандрував чи наробився тяжко. Пошепки оповідає матері про подію.
— ...старий Ґонтар уже на столі; жінки плачуть. Мені дивно, бо знали всі: його і синів вивезено, тепер сам - тут, мертвий, і нікого з синів нема. Думаю, мабуть, вони в зятевій хаті сидять.
Зять обдряпаний; поки до нас добрів, то зсувався в канави, бо погано бачить, став - як півсліпець. Дорогою я за лікоть його тримав. Стою в хаті і дивуюсь, а мовчу: хай самі скажуть.
От зять припрошує: сядьмо на лаві, розкажу вам — скоїлась біда, що згадувати страх. Не проговоріться нікому, а то нас і вас заберуть. Старий вернувся вночі поранений, весь обмерзлий. Двісті верст пішки йшов; ховавсь ночами, як звір, і так — цілий тиждень. Міцний був, а коли прийшов, одні кості від чоловіка: впав, переступив поріг і впав. Клали бідного на постіль, то побачили - на грудях рана.
Опритомнів він і розказує: привезено його з синами до міста і вкинуто в дворову тюрму. Там багато людей розстрілюють; долі в підвалі пісок насипаний високо, щоб кров забирав день і ніч. Коли промок, тоді вигрібають і замінюють сухим. Казав: з великим страхом ждали, поки черга дійде, все чули стрілянину і серце боліло. Аж ось наша пора, вже не згадую, як ішли: просто на бойню тягнуто. Поставили чотирьох нас під стіною, не так, як заведено, що обертають спиною і в потилицю кулями б’ють, а по-старому, плечима до цегли. Тільки одно пам’ятаю: блиснуло і я весь скорчився, мов електрикою обпалений біля серця і звідти по всьому тілу... Скорчився враз і миттю все стемніло. Прокинувся я з припеклості, щось мене давить, груди скувало і дихнути не дає, як часом буває в сні. Болить від того, що дихаю. Починаю ворушитися — стає мені трохи легше. Все дужче випручуюсь і відгрібаюсь, а чую: землю жую, бо в роті її повно. Вивільнив руки, пробую ними помогти собі, щоб підвестися трохи, це
