АМтм - Юрій Романович Іздрик
…дійсно стомився. Останнім часом він грав багато й безладно; особливо його втомила гра наосліп, достатньо прибуткова вистава, на яку він часто погоджувався. Для нього це було велике задоволення: не треба було мати справи із видимими, чутними, намацальними фігурами, котрі своєю вигадливою різьбою, дерев'яною своєю матеріальністю завжди заважали йому, завжди здавалися незграбною земною оболонкою предивних і невидимих шахових сил. Граючи наосліп, він відчував ці різномасті сили в їхній первозданній чистоті. Він не бачив тоді ані здибленої гриви коня, ані лискучих голівок пішаків, — але виразно уявляв, як той чи інший ментальний квадрат займає певна зосереджена сила, так що рухи фігур видавалися йому розрядами, блискавками, — і все шахове поле тіпалося від напруги, і він владарював над цією напругою, тут призбируючи, а там — вивільняючи електричну силу.
Так воював він із п'ятнадцятьома, двадцятьма, тридцятьма супротивниками і, зрозуміло, його вимотувала кількість дощок, щоразу більше часу витрачалося на гру, однак ця фізична втома не йшла в жодне порівняння із втомою думки, — помстою за гостроту й блаженство від самої гри, яку він провадив у неземному вимірі, оперуючи безплотними величинами. Крім того, в грі наосліп і в перемогах він знаходив…
Отже, 1776 року, через чотири роки після переділу Польщі, в Ризі, в одному із полків, де служило багато поляків, піднявся бунт. Повстанці змушені були тікати. Організатора бунту — мого прапрапрадіда офіцера Болеслава Воронського — поранило в обидві ноги, і доктор Ослефф змушений був удатися до ампутації. А доктор, мушу Вам сказати, приятелював із Кемпеленом, який своєю чергою, дізнавшись, що за голову Воронського (голову, голову, пане Окрю, — ноги вже давно зогнили на смітнику) призначена велика винагорода, рішив вивезти революцьонера з Рóсії. Річ ясна — у своєму апараті. Та не бажаючи привертати зайвої уваги, продовжив своє турне москівщиною, демонструючи дорогою турка-ґроссмейстера. Усередині сидів уже каліка-офіцер. Потроху вони наближалися до пруського кордону. Але у Вітебську їх наздогнав указ цариці Катерини, котра на гвалт зах'тіла бачити шаховий автомат у себе в Петерсбурзі. Цариця добре грала в шахи й рішила зітнутися з механічним гравцем. Ну і, - справа зрозуміла, — Воронський чхати хтів на придворний етикет і власну безпеку, а волів бодай на шаховому полі мати перемогу. І переміг. Король Станіслав Понятовський, дізнавшися про це вже після того, як ціла історія виплила догори, нагородив турка (а насправді мого прапрадіда) орденом.
Но це сталося пізніше, а тоді Катерина, не будь дурою, догнала, що її канкрєтно розвів реальний живий чувак, ну і, це сáме, каже Кемпелену — продай, продай шахматиста, бабла нємєряно відвалю, а той — ні фіґа, самому треба, діло, тіпа, не в бабках, а в принципі, карочє, нагнав пурги; тоді, каже Катька, як ти такий крутий, зроби для мене такий самий апарат, токо не для шахмат, а для трахання, і шоби дер, як справжній турок, і член згинався, як у Казанови, і шоби заводити не часто треба було, тоїсть тіпа перпетум-мобіла з болтом, а чувак не вдуплив, шо діло серйозне, залупився, карочє, і попав під каток: царіца видала тєлєгу розстріляти нафік автомат разом із чуваком, який її розвів.
…почалося цікаво, й невдовзі довкола столу утворилося щільне коло глядачів. Напір, цікавість, хрускіт пальців і, найголовніше — шурхіт шепотіння, який переривався голосним і роздратованим «пст!» — вимучували його: він живо уявляв цей хруст, і шелест, і набридливе тепло, якщо не надто глибоко занурювався в шахові безодні. На периферії зору він бачив ноги роззяв, що товпилися довкола, і чомусь його особливо дратувала, посеред усіх цих темних штанів, пара жіночих ніг в лискучих сірих панчохах. Ці ноги вочевидь зовсім не зналися на грі, незрозуміло було, навіщо вони тут. Сизі, з гострими носаками і манірними ремінцями туфлі нехай би цокотіли по бруківці, — подалі, подалі звідсіль. Зупиняючи годинник, записуючи хід або знімаючи виграну фігуру, він скоса поглядав на ці незворушні ноги і лише за півтори години, коли виграв партію і підійнявся, обсмикуючи камізельку, — усвідомив, що ці ноги належали його нарече…
Але треба віддати належне Вашому предкові, пане Окрю, ваш предок Фаркаш Кемплені виявився людиною направду шляхетною: він викрадає мого безногого прадіда, переправляє його за кордон (сконструювавши йому, до речі, знамениті механічні ноги, так що Воронський міг навіть бігати, і ніхто не запідозрив би в ньому ампутованого каліку), а сам замикається в апараті.
Царіца руска, блін, ну, це сáме, карочє тіпа надумала зробити шоу з екзекуції, нагнали масу лохів на стадіон, феєрверки там, хуйо-муйо, дєтки по причасті, шаріки разноцвєтні, сєрпантіни-конфєтті, біґмаки, пиво, всі ділá, по крайній мєрі канало тіпа під чісто карнавал там, танци-шманци, дєвки топлес, клоуни і проча шушваль, всі думали, шо то всьо по пріколу, пальнуть в андроїда холостими і з кінцями, і даже солдати в етіх, в плюманжах, ілі што, не в курсі тіпа були, шо патрони боєвиє, карочє, фішка така, шо ніхто ні хєра не догнав, даже коли по турку дали пару очєрєдєй із калашів і чалму його довбану нафік знесло і кальоса із сундука повикатувалися, но прікінь, зеркала остались целі, такий заєбісь хардяк, покручє майкрософта, і, це сáме, турок тіпа стоїть уже роздовбаний, а вокруг усі пляшуть, народ, карочє, гуляє, кругом бухло, цвєти і бєспрєдєл.
…грати особливо обачно. Спочатку все йшло тихо, тихо, ніби скрипки під сурдинку. Гравці обережно займали позиції, щось висували вперед, але ввічливо, без ознак найменшої загрози, — а якщо загроза й була, то цілком умовна, — радше натяк супернику, що он там незле було би влаштувати прикриття, і суперник, посміхаючись, немов усе було невинним жартом, укріпляв, де треба, й сам потрохи виступав. А потім, ніби мимоволі, ніжно задзвеніла струна. Це одна з ворожих сил зайняла діагональну лінію.
