Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс

жінки налаштовані на одну хвилю з планетою, і якщо на півночі коїться такий жах, який загрожує існуванню всієї планети, то, може, жінки це відчувають, як дехто вміє передбачити землетрус, і це, певне, запускає ПМС. Дурепо, сказав він, оце ж тому політика і є чоловіча справа, і витяг із холодильника ще одне пиво. За кілька днів він спитав мене: ну як там твій кінець світу? Я просто мовчки подивилася на нього, а він сказав: наскільки я розумію, увесь той твій ПМС поки що вказував лише на те, що в тебе будуть місячні. Я сказала: ти мене так злиш, що я майже хочу, аби той кінець світу настав, щоб ти помилявся. Він сказав, вибач, ну звідки мені знати, я ж просто запліднювач, як ти вже казала, і гадаю, що інші запліднювачі, які на півночі, все поправлять.

Поправлять? Це таке може слюсар сказати чи майстер, який прийшов дах перекрити: «Ну, ми зможемо це поправити», — упевнено підморгнувши, кажуть вони. То вони ж не поправили нічого, де там… Ще чого. А в останні дні кризи Ґреґ не завжди ночував удома. Навіть він уже нарешті помітив і здогадався — то й вирішив розважитися, доки все не скінчилося… На свій лад, він тут і не винен — я не могла його винуватити, хіба що в тому, що вголос він не визнавав справжньої причини. Казав, буцімто не вертається додому, бо терпіти не може вертатися, тому що я його пиляю. Я сказала, що розумію, що нічого страшного; але коли я це пояснювала, він якось дивно напружився. Сказав, що йому захотілося наліво — але ні, не через те, що коїться у світі, а тому, що я весь час до нього присікуюся. Вони ж просто не розуміють зв’язку — правда? Коли там, на півночі, люди в темно-сірих костюмах і смугастих краватках починають свої так звані «стратегічні профілактичні заходи» — отакі, як Ґреґ, у сланцях і майках, на півдні до ранку зависають у барах і кадрять дівчат. А причини своїх дій усе не втямлять! Тільки от їм потрібно це втямити.

Тож коли я дізналася, що сталось, то не стала чекати, доки Ґреґ повернеться. Він собі там попиває черговий пивась, каже, що вони там щось «поправлять», а ти, голубонько, може б, посиділа тим часом у мене на колінах? Я просто посадила Пола в кошик, зібрала стільки консервів, скільки змогла понести, кілька пляшок води — і пішла на автобус. Записок не лишала — не було чого писати. Я зійшла на зупинці Гаррі-Чен-авеню — і пішла в бік Еспланади. А тоді, вгадайте, що я побачила — хто вигрівався на даху машини? Мила, спокійна киця черепахової масті. Я її погладила, вона замурчала, я взяла її на руки, на мене озирнулося, зупинившись, може, двоє людей, але я дуже швидко завернула за ріг на Герберт-стрит, так що вони нічого не побачили.

Ґреґ би за моторку сердився — тільки от його грошей туди вкладено тільки чверть, а вони всі четверо налагодилися провести свої останні дні по барах і бабах, адже люди в темно-сірих костюмах, яких саме й треба було «поправити» скальпелем ще багато років тому, уже роблять свою справу — то нащо тепер Ґреґу з компанією та моторка? Я заправила її, а коли відчалила, то помітила — та, черепахова, яку я підібрала просто на вулиці, всілася просто на кошик із Полом. «Будеш у мене Лінда!» — сказала я їй.

Вона залишила світ позаду в місці, яке має назву шосе Доктора Ґаллі. У кінці Еспланади в Дарвіні, за сучасною будівлею YMCA[8], ця зиґзаґоподібна вуличка веде до покинутої платформи для спуску човнів на воду. Великий паркінг зазвичай стоїть порожній, окрім того часу, коли туристи приїжджають погодувати рибок. Сьогодні на Доктора Ґаллі більше нічого не відбувається — тільки щодня у найвищий момент припливу до самого краю води підпливають сотні, тисячі риб, щоб їх погодували.

Вона подумала: які ж вони довірливі, ці риби. Мабуть, гадають, що двоногі велетні роблять це суто з добросердя… Мабуть, так воно й починалось, але тепер дорослий квиток сюди коштує два з половиною долари, а дитячий — півтора. Вона замислилася, чому ніхто з тих туристів, які зупиняються в здоровенних готелях на Еспланаді, не дивується з цього. Але ніхто на світі вже не замислюється над подібними речами. Ми живемо у світі, де з дітей беруть гроші за те, щоб вони подивились, як рибки їдять. Навіть риб сьогодні експлуатують, подумала вона. Експлуатують — а потім отруюють. Океан наповнюється отрутою. І риби теж загинуть…

На Доктора Ґаллі було порожньо. Ніхто вже не виходив у море — із цієї гавані всі перебралися деінде багато років тому. Однак кілька човників покинутого вигляду й досі були пришвартовані до каміння. На одному з них, сіро-рожевому, навіть без щогли, було написано: «НЕ ПРОДАЄТЬСЯ». Її це завжди смішило. Ґреґ і компанія тримали свій човен за отим, на віддалі від місця годівлі риб. На камінні тут і там валявся всілякий брухт: старі двигуни, котли, клапани, труби, що взялися рудою іржею. Ідучи, вона сполохала зграї рудих метеликів, які ховалися серед залізяк такого самого кольору. Що ж вони зробили з метеликами, подумала вона, до чого їх довели! Вона подивилася на море, на хирляві мангри, якими поріс берег, на вервечку невеликих танкерів, а далі, понад обрієм — на низенькі, горбаті острови. І звідси вона відчалила — і залишила світ позаду.

Повз острів Мелвілла, протокою Дундаса, далі в Арафурське море — а потім вона довірилася волі вітру. Як видавалося, пливли вони радше на схід, але вона не дуже за тим стежила. Людина стежить за тим, куди рухається, тільки тоді, коли хоче потім повернутись, — а вона розуміла, що не матиме куди повертатись.

Вона не очікувала, що на обрії з’явиться акуратна грибоподібна хмара. Розуміла: так, як це показують у кіно, не буде. Іноді світло якось дивно мінилось, іноді вдалині гриміло. Подібні речі нічого не означали; тільки от десь щось уже сталося, а вітри, що носяться навколо планети, довершать свою справу. Уночі вона спускала вітрило і спускалась у маленьку каюту, лишаючи на палубі Пола і Лінду. Спочатку Пол хотів був побитися з новенькою — усе ті самі сварки за територію. Але за день-два коти одне до одного звикли.

Здається, вона трохи обгоріла на сонці. Цілий день була на спеці, а захищала її лише