Двері в день. Міс Адрієна - Гео Данилович Шкурупій
Коли одкрили останню печеру, серед мисливців зчинявся сильний галас. З печери швидко вибіг здоровенний ящір, вкритий темною, трохи зеленуватою, брудною лускою. Він був на міцних приземкуватих лапах, з ромбічним довгим жилавим хвостом. Він повз і люто сичав, збиваючи хвостом грудки землі та каміння. В його роззявленій паші було безліч гострих зубів. Ящір одразу напав на одного з підлітків, що носив воду. Підліток перелякано закричав, розлив воду і почав тікати. Ще один момент – і голі п’яти хлопця були б у паші ящера, але до цього кинувся мисливець зі списом у руці. Мисливець швидко простягнув списа назустріч ящерові і вчасно влучив йому списом у розкриту пащу і підліткові пощастило втекти. Але спис не допоміг, його моментально розтрощили зуби ящера. В той же мент кілька стріл за мисливських луків полетіли в нього. Стріли, вдарившись об луску ящера, лише трохи подряпали його. Тільки одна із стріл, що її пустив один з юнаків, влучила ящерові прямо в око. Засліплений ящір засичав ще сильніше і забився на одному міст, роблячи коло. Тоді важкі палиці мисливців з усієї сили вдарили по хребту, по голові ящера. Удари посипалися дуже швидко. Хребет ящера затріщав і незабаром він простягнув своє довге тіло.
Мисливці задумливо і схвильовано дивилися на цю примху природи, на цю спадщину далекого минулого, що ще здибалася в різних метрах та печерах. Це був самотній нащадок старого світу, коли різні дива траплялися на кожному кроці, коли ще навіть мамут здавався поруч із страшними чудовиськами маленьким звірятком. Вони знали про цей старий світ з легенд та з переказів дідів, вони часто зустрічалися з ним, натрапляючи на величезні останки та кістки легендарних тварин. На цей раз вони бачили навіть живого свідка минулої доби. У печері, що в ній жив ящір, було брудно та пахло мускусом. Скрізь лежали поглодані кістки різних тварин та риб. Мабуть, через цього ящера ніхто із звірів, крім довгих та товстих гадів, не жив у сусідніх печерах.
Мисливці списами та палицями скинули далеко в ріку тіло ящера. На цей раз навіть велика риба віялом вискочила з води, швидко тікаючи від нього. Очевидно, ящір у вільний час рибальничав. Швидка течія води понесла його на південь. Він довго плив, як величезний темнозеленкуватий стовбур дерева. По всій річці стурбована риба тікала від нього, лише зацікавлені чайки та риболови з криком стежили за ним та іноді сідали на його горбувату, вкриту лускою спину.
Пристанище, що його вибрала орда, було дуже зручне та затишне. Печери знаходилися в крутій обривчастій горі, що з неї не можна було ніяк спуститися вниз, можна було лише впасти, розбившись на смерть. Навіть, коли б леопард відважився стрибнути звідти, він поламав би всі свої лапи. По боках були горби, вкриті густими кущами та відокремлені міцним тином з порубаного гилля. Посередині було велике розчищене місце, що по ньому спокійно могли бігати діти, бо коли б хто з хижаків і відважився вийти з кущів, на великому рівному майданчику його одразу помітили б та вбили б мисливці. Прямо перед очима печери був вихід на пляж та на ріку. Тепер треба було лише запастися човнами і можна було їздити на лівий берег на луки полювати диких корів та биків.
Старі діди, що підтримували вогонь, тепер знову передали цю справу жінкам. Перед кожною печерою влаштували по одному постійному вогнищу. Викопали ями, понаставляли каміння й поназбираний хмиз. П’ять стовбів диму весело піднялись вгору, лякаючи птахів та сповіщаючи, що тут поселилися люди. Одне з вогнищ було головне і в ньому ніколи не погасав огонь. Це тепер було єдине контрольне джерело вогню і коли б воно погасло, люди зазнали б багато лиха.
Коли погасав огонь, доводилося позичати його в інших громад та орд, але на цей раз хто його зна, чи жили десь поруч люди, бо місцевість була нова та незнайома. Доводилося посилати цілі експедиції і довго чекати їх, а тим часом орда терпіла б велике лихо. Отже, за головним огнищем особливо старанно стежили і запаси хмизу не давали йому погаснути.
В орді було шістдесят три чоловіки і всі п’ять печер розподілено між ними. П’ятьом дідам, що серед них був і Одноокий – найстарший член орди, одведено останню печеру, що в ній перед тим жнив ящір. Це зроблено з поваги до них. Це був, так би мовити, символ, що вони старі та поважні, що вони знають навіть старий світ і багато бачили за своє життя. Печеру поруч одведено дванадцятьом дорослим мисливцям, дві дуже великі печери посередині посіли жінки з дітьми, в них оселилося двадцять три жінки та дорослі дівчини й п’ятнадцятеро дітей та підлітків, в останній печері оселилося вісім юнаків.
Нікому, звичайно, не заборонялося жити не в тих печерах, що йому призначено. Навпаки, кожний міг заходити в будь-яку печеру і жити там, коли йому було завгодно, але розподіл печер просто мав свою традицію і був зручним до життя.
Дорослі мисливці могли жити в печері дідів, діди в печері мисливців, юнаки теж могли жити в печері мисливців або в жіночій печері, жінки могли жити в будь-якій печері, їм було відкрито всі входи, лише дітей часто виганяли на майданчик або на пляж рішуче з усіх печер, щоб вони не підіймали все догори ногами.
Таким чином розселилася уся орда. Нікому не було образливо і всі були задоволені. Кожний мав затишний куточок, де міг полежати, відпочинути, де міг сховатися від дощу або вітру, де міг переспати темну ніч.
Це була первісна комуна людей, усі речі належали всім членам громади. Тут не було начальників і не було робітників або рабів. Був звичайний лише розподіл праці між мисливцями, жінками та дітьми. Всі важливі справи вирішала загальна рала. Серед членів орди був розподіл лише інтелектуальний: хто був старший та більше знав, користувався з більшої поваги та його слухали, але це не було примусово – просто кожний свідомо відчував, що, коли він менше вміє, або знає, він мусить слухатися того, хто знає більш.
Співжиття між жінками та
