Двері в день. Міс Адрієна - Гео Данилович Шкурупій
Дорослі мисливці, що йшли спереду, були розмальовані. Їхні обличчя, іноді груди та плечі були вкриті мистецьки зробленими лініями та візерунками. Це була ознака великої самостійности та дорослости. Лише мисливець, який багато разів бився з ведмедем або левом, вважав за можливе відзначити себе відповідною рискою або лінією. Це збільшувало його войовничий вигляд і надавало надхнення для дальших пригод та боїв.
Мисливці, що йшли спереду, та юнаки, що йшли позаду й по боках, крім того, що пробивали дорогу, полювали на випадкових звірів, щоб при першій зупинці можна було нагодувати жінок та дітей, а також поїсти й самим. Жінки й діти під час подорожі збирали поживні рослини, коріння та смачні ягоди. Часто можна було наткнутися на дику черешню або вишню і тоді здіймався веселий дитячий галас і сміх. Дорослим доводилося іноді вживати навіть рішучих заходів, щоб примусити орду посуватися далі. Але це траплялося не часто, бо й вони були ласі на таку розвагу. Все, що було назбирано або напольовано, складалось в шкіряні мішки і чекало першого багаття й першого жару на затишній стоянці. Кілька жінок несли за плечима в лантухах немовлят, їм дозволено менше нагинатися за корінцями та не носити важких мішків, але мало хто з них користувався з такої привілеї, бо жінки в першу чергу були ласі на смачні наїдки, і відмовитись від солодкого корінця було над силу жіночу.
Двоє старих дідуганів, що йшли й додержували порядку серед жінок та дітвори, несли гніт. Він увесь час жеврів і курився, і коли доходив до кінця, вони запалювали другий і таким чином зберігали вогонь для всієї орди, що без нього довелося б зазнати багато лиха.
Це звичайно мусіли робити жінки. Вони й робили це на постійних стоянках, але при переходах цю справу доручалось наймудрішим і найстарішим членам громади. Це треба було робити дуже спокійно й помірковано, і лише старі, в кого кров не так швидко біжить по жилах, могли досягнути найвищого вміння – зберігати вогонь та економити гніт. Крім того, попередні випадки, коли погасав вогонь, призводили до великого лиха, і тепер маючи досвід, що важливу справу орда доручила досвідченим рукам.
Коли погасав вогонь, звіри підходили ближче і ставали нахабними, їжа була несмачна і в холодні ночі мерзли й плакали діти, було темно й страшно. Вночі доводилося менше спати і пильно стояти на варті багатьом мисливцям. Це було лихо.
Огонь! Незмінний чинник культури. Приятель людини. Радість дітей та жінок, Огонь! Його живлюча теплість, його світло віками зогрівали серця людей. Огонь, цей добробут вищої істоти і страх усіх звірів і хижаків, він мусів не погаснути, його особливо старанно треба було оберігати.
Орда посувалася на південь. Вона шукала нової стоянки, де було б більше тварин, щоб можна було полювати з меншою витратою сил і де б можна було діставати багату здобич. Останніми часами звіри помандрували на південь, бо на півночі ставало холодно й було багато злив.
Полювання давало все менше й менше здобичі. Люди починали голодувати та виснажуватись. Доводилося щоразу дуже далеко відходити від стоянки, але наслідки полювань не могли задовольнити потреб. Надходив час шукати нових місць.
І одного разу, коли вся орда була в зборі, всі ухвалили зробити похід на південь, туди, де сонце, мабуть, знаходиться ближче до землі, що в його сяйві гріються дикі корови й бики.
Найстаріший член громади дід Одноокий, великий знавець лісів та життя, що тепер зберігав огонь, казав промову:
– Брати й сестри й діти матерів, слухайте, що скаже старий мисливець! Багато я бачив, як сонце заходило й виходило з провалля, де кінець світу і де живе воно, багато сестер і братів з того часу повернулися назад до землі й нагодували нові рослини, дали життя новим людям, слухайте, я кажу вам, що настав час кидати улюблене вами місце. Земля виснажилася й хоче відпочинути, вона хоче відійти у напівмертвий стан, як і ви відходите в нього щоночі. Ви бачите, що навіть звіри знають це і помандрували назустріч сонцеві. Ми мусимо зробити те ж саме. Важка путь перед нами, довго доведеться йти нам, але нас чекає там багато смачної рослини та їжі. Це буде не перша мандрівка. Це було давно, я пам’ятаю, був ще хлопчиком, коли ми прийшли сюди з першої стоянки. І наші предки, що живуть в нас самих, теж мандрували і діти предків, і діти дітей. Смілива кров тече в наших жилах. Хіба ви відступали, холи зустрічалися з ведмедем, хіба ви тікали, коли на вас нападав леопард? Навіть великий мамут боявся вас і йшов геть, побачивши вашу сміливість. Вперед, брати й сестри! Це я кажу вам, старий мисливець, що одним оком дивиться на сонце і спостерігає єство речей.
Дорослі мисливці тихо хитали головами на знак згоди. Жінки не давали кричати дітям.
– Ге!.. Ге!.. – відповідали юнаки.
І багато вже днів і ночей посувається вперед лісами орда. І дідова палиця, що на ній він записує час, уся вкрилася тоненькими й товстими рисками, що означають сонце і темінь, сонце і темінь.
Орда пристала й притихла.
– Гой!.. Гой!.. – кричав передовий мисливець.
Він побачив якогось звіра і кілька мисливців кинулись до нього. Коли вони продерлися крізь купи, вони побачили дивовижну картину.
Великий благородний олень заплутався своїми тінястими рогами в вітах дерева, що низько спускалися над землею. Олень напружував усі сили, щоб видертись, але заплутувався все сильніше. Налякана й схвильована, ніжна самиця ходила навколо нього стурбовано, нюхаючи повітря. Було таке вражіння, ніби олень бореться з велетенським деревом. Кілька шакалів, почуваючи здобич, вже чигали в кущах.
Мисливці, що вискочили на заклик, звели свої луки, але враз зупинились, мов скам’янілі. Вони були вражені. Самиця не тікала від них, вона вся тремтіла і стояла, дивлячись на них, в її великих очах стояли сльози.
Луки опустились.
Мисливці, виховані в жорсткому оточенні природи, де з кожним з них траплялося безліч випадків, не могли вбивати благородного звіра, коли
