Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький

Раптом зайшло двоє санітарів з ношами, а також лікар-молокосос. Цей фахівець церемонно розстебнув Губертову сорочку, послухав серце, потім поміряв тиск. Ми побожно придивлялися.

Лікар подав знак санітарам, які вправно поклали Губерта на ноші.

— До урядової клініки чи до звичайної лікарні? — спитав лікар.

Ми безпорадно перезирнулися. Булат першим урвав мовчанку.

— Може, краще до урядової клініки. Я зараз подзвоню у Центральний Комітет.

— Ясно, — робить висновок лікар. — Значить, поки що їдемо до чергової лікарні. Пацієнт безпільговий.

Булат увесь час тримав Губерта за руку. Вони дивилися один одному в очі.

— Дякую, Владеку, дякую, — тихо мовив Губерт.

— І я тобі дякую. Ти багато дав мені, Губерте.

— Я щасливий, коли це правда.

Його почали виносити. Не пролазив у двері. Треба було перехилити ноші. Я підбігаю на допомогу. Тоді хворий помічає й мене.

— Зустрінемося невдовзі, — шепоче він.

— Якщо зустрінемося.

— А якщо не зустрінемося, то це нічого не міняє.

Нарешті двері подолано. Вони виходять у темряву коридора.

— Губерте, нічого не обіцяю, сам ще не знаю! — гукнув я за ним у червонястий морок кінотеатру.

— Тихо, не верещи. Хтось інший зробить це, — іще почув я погірдливий Губертів шепіт. — Ми дали тобі шанс. Один з багатьох шансів на маленьке безсмертя.

Я побіг за ним.

— Губерте, оце й усе, що ти можеш мені сказати?

— Слухай: ти завжди був істерик.

— Бо істерика — це моє паливо, це моє енергетичне джерело.

— Мені погано. До побачення. Витримай. Адже мусить бути якийсь сенс. Я тебе не покину. Буду коло тебе. О Боже, я вже поринаю.

Його понесли через те фойє, де були голі панночки на картинах колишнього міністра. Перш ніж упала завіса, я встиг іще зауважити гостей, що снували з чарочками радянського вина в руках. Без особливого зацікавлення вони споглядали на брудні ноші і на нерухоме, паралізоване хворістю тіло борця, який століттями дражнив їхнє сумління, заганяв їх у безсоння, відбирав апетит. А, може, взагалі не дражнив, не заганяв, не відбирав. Був тільки пунктом, позицією в дільничних поліційних звітах, немов пияцька «маліна» чи автомобільна пригода, чи вкрадена бочка з оселедцями, чи щоденність безконечно вмираючої маленької нещасної країни.

Хтось стояв коло завіси, що заслоняла Собою вхід у зал для глядачів, краєчок плюшу тримав у руці, тож утворилася широка щілина, крізь яку було видно екран, а на ньому велетенські плечі чоловіка, що дивиться у вікно.

— Це ти? — шепнув хтось, і я впізнав голос Булата.

— Я.

— Досить давно не бачив тебе. Думав, що ти виїхав, хтось якось за чаркою горілки присягав, що ти помер за кордоном.

— Ще живу. Це вже кінець фільму?

— Остання сцена. Не люблю її, але мусить такою бути.

На екрані відкривається вікно, показане ззовні. На підвіконня видряпується чоловік непевного віку, зарослий, укритий смертельним потом. За його спиною цокає годинник чи, може, капле з крану вода. Десь під ним, у безодні двору, галасують, бавлячись, діти. Чоловік стає на підвіконня, тримаючись рами. Дивиться у небо, і ми бачимо хмари, що квапливо сунуть над містом, дивиться вниз, і ми бачимо кам’яний паділ, а також дитину, що їде на велосипеді. Потім чоловік намагається ковтнути слину, захлинається, озирається вглибину кімнати і врешті шепоче сам до себе:

— Мене вбила брехня.

Сонним порухом напливає на камеру, наче виривається з чиїхось рук, і летить на нас. І ми бачимо згори, як він падає, перевертаючись у повітрі, шарпаний зустрічними потоками, як жахливо й повільно падає, немов уві сні, як наближається до кам’яної землі і як застигає зовсім низько над нею, навіки зупинений у стоп-кадрі.

Якусь хвилину триває пронизлива тиша. Проектори згасли. Поволі засвічуються люстри і плафони. Вибухає ентузіазмом зал, глядачі підводяться з місць, щось кричать, щось просять, хтось біжить уздовж іще не заслоненого екрана.

— Тебе викликають, Владеку, — я виштовхую його з-за завіси. — Вийди, вони хочуть тобі подякувати.

— Не треб». Так буде краще.

Булат відступає в темний коридор, тягнучи мене за собою. Зупиняємося за стелажем із фотокадрами радянського фільму «Світле майбуття».

Юрба вивалюється крізь виходи, товчеться, треться об скляну вітрину, але нас не бачить. Із завмиранням серця слухаємо уривки розмов, якісь зітхання, чиїсь схлипування.

— Це твій тріумф, — мовлю півголосом.

Він машинально куйовдить своє біле волосся молодого старця.

— Тільки я знаю правду. Але не знаю, чи це добра, чи зла правда.

Колись ми товаришували. Я написав для нього кілька сценаріїв, залицявся до котроїсь з його жінок. Хтозна, може, в його тріумфі є і моя частка?

— Пам’ятаєш свою першу прем’єру?

— Ох, не нагадуй. Коли подумки перебираю свої фільми, мене раптом починає душити жах. Адже цей натовп повинен би повалити вітрину й лінчувати мене серед вернісажу нашого колишнього міністра. Подумай, я почав з фільму, який паплюжив АК, тобто те середовище, з якого сам вийшов, далі я зварганив картину, що прославляла ту нещасну АК. Коли ж наша земля завмерла у маразмі, пригноблена безнадійною напівокупацією-напівсвободою, я робив психологічне кіно, підхоплюючи все, що міг, намагаючись триматися поблизу певних світових віянь. А потім я зробив фільм-памфлет на інтелектуальну еліту, пізніше виконав щось, що тхнуло антисемітизмом, хоч насправді його там не було. Ти не знаходиш у цьому. моєму шляху залізної логіки?

— Ти робив те, що й інші.

— О ні, помиляєшся. Мій життєпис у мистецтві — то curriculum vitae попутника. Завжди мені здавалося, що я роблю те, що можна робити в дану хвилину. Та придивися пильніше до цієї послідовної лінії моїх тез і висновків. Я в кольорах реалізовував політику партії, разом із нею кульгаючи від помилки до