Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький

— Але я вже не поможу тобі. Випав з процесу.

— Мені не потрібна поміч. Я хотів тільки познайомитися з вами. Вечорами читаємо вас. Усією родиною. Татко розповідав, що ви зналися в дитинстві.

— А як твоє прізвище?

— Скурко. Тадзьо Скурко.

— Не пригадую. Можливо. І що від мене хочеш?

— Нічого. Тільки дозвольте, щоб я разом з вами ходив.

— Поганий ти день вибрав.

— Я знаю. Але дозвольте. Увечері поїду.

Я критично придивлявся до Тадзя зі Старогарда, і в моїй спустошеній душі не заквилило марнославство, не застогнала пиха, бо я був тертий калач. Добре знав отих здібних, вихованих, делікатних молодиків, які хутко виростали у продажних, брутальних хамів.

— Я понесу вашу посудину.

— Як хочеш, неси. Але не того ти вибрав, Тадзю. Я можу подати тобі адреси куди значніших митців, від яких більше матимеш користі.

— Дозвольте мені, пане. Благаю вас. Це дуже важливо для мене.

Він одвернувся й крадькома витер сльози. Але я був непідкупний, став лише обережнішим. Як хоче, нехай іде. Однак мене не розжалобить. У наш час ніхто вже не читає книжок так, як читали їх сто років тому. За моєї молодості з однаковим зацікавленням поглинали комуністичні брошури і Пруста, сенсаційні американські повістини і Джойса. Пожирали ті кишки, начинені чорними літерами, і тут-таки перетравлювали. Ніхто не пускав собі кулю в лоб з приводу печального закінчення роману. Взагалі, ніхто не пам’ятав його вже наступного дня. А цей тут сипле мені цитатами, які можуть бути моїми, а можуть бути також власністю будь-якого іншого писаки.

Брязнула шиба й відчинилося вікно.

— Почекайте! Почекайте! — хтось покликав мене.

Я озирнувся й побачив Галину над трухлявим підвіконням.

— Почекайте! Я йду до вас!

Може, відмовилися, подумав я. І раптом мені зробилося шкода. Шкода того розчинника, шкода моїх нервів і шкода нагоди. Я вже трохи звик. Та й пора, власне, відповідна. Надходять дні зимові, страшні, темні й короткі дні, перемішані з іще темнішими, довгими, безконечними ночами. А мій абонемент на життя вже давно вичерпався. Живу поза лімітом. Усіх дратую, і Господа Бога теж.

— Дайте, будь ласка, посудину, — тихо мовив Тадзьо.

— Тримай, але обережно, не розлий, — сказав я невпевнено.

Повернемо її до крамниці. Може, віддадуть гроші. Ще хвилину тому це була жахлива, смертоносна рідина. Тепер, здавалося мені, була варта лимонаду, що вже забродив.

Галина вибігла з будинку, квапливо надягаючи зелений светр, який пам’ятав іще велику війну. До неї приєднався якийсь песик, біг, наче хотів зубами схопити за литку, і пронизливо гавкотів.

— Губерт захворів, — мовила, відсапуючись.

— Де він?

— У кінотеатрі «Волга».

— Сьогодні вранці в нього вже був напад.

— Він помирає. Звідти дзвонили. Ми мусимо туди встигнути.

Бігцем ми пустилися в бік набережної. Знову виглянуло сонце, немов після довгих роздумів наставала весна. У місті позойкували оркестри, дивно відлунював низький рокіт гучномовців, наче громовий голос Бога в день Страшного суду. Песик причепився до нас остаточно, обравши собі Тадзя за товариша.

Але тут нас пригальмував міліційний свисток. Звісно, двоє молодих функціонерів поманили мене пальцями.

— Копну в черево, — сказав я. — Нехай діється воля Божа.

— Не можна піддаватися на провокацію, — засичала Галина. — Забороняю вам. Я відповідаю за акцію.

Міліціонери не зрушили з місця. Стояли, чекаючи на мене. Я йшов лінивим провокаційним кроком, задивлений у флорентійське небо над Варшавою. Навмисне запнув верхній ґудзик на куртці, аби знали, що не збираюся показувати паспорт.

Проте вони чемно віддали честь і один з них мовив, затинаючись:

— Вибачте, бубудь лаласка, як потрапити нана майдан Урочистостей?

— Ідіть прямо. Вздовж набережної, а потім далі, аж до майдану. Ви що, міста не знаєте? Чого вас там навчають, в отих школах, — відповів я досить нахабно.

Бо мені сяйнула думка: якби мене арештували, проблема вирішилася б сама собою. Це також вихід. Якимось чином навіть почесний.

Але міліціонери, замість того, щоб відіпнути від пояса метрові киї, запроваджені з нагоди котроїсь річниці, зніяковіли ще дужче, а заїка зняв з голови кашкета і по-селянськи покірно вклонився мені.

— Ми не місцеві. Дудуже перепрошуємо і дякуємо.

— Що ж, надалі справуйтеся, — мовив я, повертаючись до Галини, яка нервово стискала пальці.

Ми бігли під гору старою брукованою вуличкою, що віддавна заростала агресивною травою, званою в моїх краях подорожником. Попереду всіх дерлася Галина. Я бачив її ноги без панчіх, негарні, занадто худі, порослі короткими, жорсткими волосинами. Вона належала до цих останніх, виснажених фізично поколінь. Усі вони були маленькі, худорляві, волохаті. Але тільки в них іще жеврів опір проти влади, яка з плином років теж споганіла, щоправда, в інший бік: розтовстіла, виросла ушир, обабилася. Тож, кваплячись за Галиною, я з подивом усвідомив, що вона також самиця, але самиця якогось іншого виду, з якою ми несумісні. Іноді вона озиралася на нас, і я бачив її лице, власне, нічого собі лице, може, хтось інший з її племені добачив би в ньому якісь готичні або візантійські риси. Але мені вона була чужою, як чужим було все її поріддя, можливо, поріддя перших християн в умираючому Римі комунізму. Раптом я відчув себе старим, однак це усвідомлення не справило мені прикрості. Мій світ був барвистіший, світ ієрархічний, світ суспільної несправедливості, світ брутальної боротьби за існування. І моя боротьба була інша, і моя пасивність інша. І падіння ніби глибші, і злети ніби вищі. Знаю, що це самопочуття поколінь, які відходять у небуття. Знаю, що теперішній час присудить їм малість і велич, напевно, такі ж, як наші, хоч і пристосовані до вимірів майбутнього. Але, Їй-Богу, мені шкода їх, а себе не шкода.

Отак ми добігли до кінотеатру «Волга», який за моїх часів називався ще «Прибережний». На фронтоні вищерблений неон анонсував радянську музично-сатиричну комедію «Світле