Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький

лиш маленькі жіночки в штанах. Чоловіки-жіночки з довгим волоссям, жаба і декольте. Хтиві, зажерливі, безсоромні курви з пенісами, захованими в мережаних трусиках. Владеку, я спраглий чоловік. Моє покоління чоловіків вимерло. Я лишився сам на сам із хвойдами, пиздами, з бабнотою, я гину, бо все проти мене. Усе мене шмагає, ображає, виштовхує з життя.

У кінозалі свистіли. За вікном вітер зганяв хмарини золотого листя на оті дві черги біля м’ясного магазину і зупинки таксі. Персонал кінотеатру розпачливо носився коридорами.

— Ти просто слабий, — тихо мовив Булат. — Не можеш вижити у світі, позбавленому ієрархії. Не маєш сміливості збудувати власну систему цінностей, чіпляєшся за руїни, які млин часу перемелює на атоми, що стануть зародком наступної цивілізації, якщо вона взагалі колись виникне. Але ж і тіпає мене! Бачиш, як я пережив ці дві жахливі години мого повторного народження.

— Владеку, знаєш, куди я зараз піду?

— Додому або пообідати.

— Але ж Губерт сказав тобі. Навіщо ти прикидаєшся?

Булат скуйовдив свого сивого чуба і знову сховав руки в кишенях смокінга.

— Сьогодні вночі я від’їжджаю до Південної Америки. Боюся, що поїду з грипом.

— Хочеш зі мною помінятися?

— Але ж ти не можеш замість мене поїхати до Америки.

— Зате ти можеш замість мене отам, перед Палацом з’їздів…

— Ти так гадаєш? — спитав протягло.

— Просто запитую.

— Вибач, але це твоя справа. Твоя і їхня. Від мене хочуть фільмів. Я робитиму для них. А потім побачу. Може піду твоїми слідами, а, може, тоді вже ніхто не жадатиме таких офірувань.

— Чому я?

— Не знаю. Питайся в тих людей у черзі або в залі, питайся в Губерта або в Центрального Комітету. А найкраще — спитай себе. Я все життя виступав проти смертної кари. Від власних рук чи від катових.

— Ну, то прощавай.

Він пригорнув мене до себе, обійняв тремтячими руками. На якусь хвилину ми завмерли в братерських обіймах. Він, певно, думав про свій наступний фільм, можливо, я підкинув йому ідею непоганої сцени. А я все ще не міг зібратися з думками до такої міри, аби з їхньої магми видобути зміст, ясний і простий, ніби прислів’я.

Загавкав пес. То був наш багатопородний цуцик з лапками короткими й волохатими. Усі кольори псячої гармонії прикрашали його шерсть. І я знав, що кликатиму його Пікусем на згадку про песика, колись мені знаного, що загинув не знати де, як справжній приблудний пес.

— Куди ви поділися? — сердито мовила Галина. — Ми вже навіть у підвалах вас шукали.

— Вибачте, це я винен, — уклонився Булат, а вона відразу полагідніла — приємна чоловіча врода робить жінок лагідними. І навпаки. — Ми давно не бачилися. Обидва рушаємо в далеку подорож. Це мій приятель. Товариш моєї молодості.

Він обійняв мене. У залі глядачі люто тупотіли. Світло на мить блиснуло і тут-таки знову погасло.

— Чи можу попросити ваш автограф? — Тадзьо підсунув Булатові пожмаканий блокнотик. Той розпачливо зітхнув, а тоді щось довго писав.

— Ну, то бувай, — сказав я.

— Бувай.

Проте я чомусь не міг рушити з місця. Пікусь віддано лизав мені кінчики пальців, підскакуючи на своїх коротеньких лапках.

— Отже, до побачення, — повторив я.

— Бувай, любий.

— Усього тобі.

— І тобі всього.

Ми підняли руки, прощаючись, мов капітани двох кораблів, що йдуть на дно. Це правда, мій ішов на дно, але його виходив на океанські води. Ми розійшлися сторожко, як двоє зарізяк із давнього вестерну.

Я знов опинився у фойє, де була виставка. Останні з гостей вже у плащах перемовлялися коло виходу. Автор, міністр на пенсії, зауважив мене. Підбіг жвавим крочком. Мав уже добре в чубі, тобто у злотисто-червоній лисині. Взяв мене під лікоть з приязною ласкавістю.

— Що, любий колего, махнемо разом з товаришами до дівчаток?

— До яких дівчаток?

— Під Варшавою. Знаєте, колего, у провінції ще можна трапити на дєвочок, які дають за наші рідні польські злоті.

— Багато беруть?

— Приступно. До ста тисяч, але можна знайти й за п’ятдесят.

— Дорого, пане міністре.

— Я нині ставлю. Ходімо, машини чекають. А виставка, яке враження?

— Позитивне.

— Та теж так думаю. Людям тепер подобаються такі речі. Трохи естетики, трохи еротики і головне, що без політики. Ми, здається, вже перейшли на «ти».

— Звичайно, пане міністре.

— То ходімо, братику, поїдеш з товаришем Макольонгвою. Якщо потрібен паспорт, то він це залагодить махом.

— Ні, дякую, може, іншим разом.

— Іншого разу дівчатка будуть уже за валюту. Але як хочеш. Маєш мій телефон?

— Лютек! Лютек! Ми вже замерзли коло дверей. Ходи, уже не викрутишся! — гукали товариші від дверей.

— Пожалкуєш. Але нічого не вдієш! Бувай здоровий! — і побіг отим своїм секс-крочком до групи товаришів, що вирушали назустріч підваршавській людності.

Я дивився на нього без злості. Давні емоції вже позгасали, немов перебута в дитинстві лихоманка. Він не пам’ятав тих часів, і ми не пам’ятали його. У новому контексті він був кумедним паном старшого віку з легкими сексуальними відхиленнями.

— Ви увесь час ніби викручуєтесь, — неприязно сказала Галина.

— Як це викручуюсь? А ти, сестро, що, слідкуєш за мною?

— Ну, бо ми йдемо, йдемо і не можемо ніяк дійти.

— А куди, чи смію спитати?

— До валютної крамниці. Щоб купити сірники.

— Перепрошую, я забув.

Ми вийшли на поламані східці перед кінотеатром. Товариші заводили корбами свої автомобілі з двотактовими моторами. Вони знову входили в нас у моду, бо були дешевші й простіші в експлуатації. Крім того, виношувано надії, що вдасться в них застосувати сироватку як паливо.