Спокута - Ієн Макьюен

безпідставно. Якось за обідом у Кембриджі, коли за столом запанувала раптова тиша, хтось, кому Робі не подобався, голосно запитав його про батьків. Дивлячись тому просто в очі, Робі дуже люб’язно роз’яснив, що його батько давно пішов від них, а мати була хатньою робітницею, яка час від часу ще доробляла як ворожка. І все це добродушно терплячим тоном, наче дивуючись невігластву того, хто запитував. Робі детально розповів про своє становище, а завершив ввічливим запитанням тому іншому про його батьків. Дехто твердив, що від образ Робі захищає його наївність або ж незнання світу, що він є свого роду блаженним дурником, який може пройти по вітальні як по розпеченому вугіллю без будь-якої шкоди для себе. Правда ж, як знала Сесилія, була значно простішою. Все дитинство він провів, вільно переміщаючись між котеджем і великим домом. Джек Толліс був його покровителем, Леон і Сесилія — найкращими друзями, принаймні до вступу в класичну школу. В університеті, де Робі виявив, що він розумніший за багатьох із тих, з ким йому доводилося зустрічатися, його звільнення стало повним. Навіть власну зневагу не треба було демонструвати.

Ґрейс Тернер була щаслива прати для нього — а як ще, окрім гарячих страв, виявити материнську любов, якщо єдиному дитятку вже двадцять три? — але черевики Робі волів чистити сам. У білій майці й штанях від костюма він спустився в шкарпетках короткими сходами, несучи в руках чорні черевики. Біля дверей вітальні був вузенький коридорчик, який закінчувався вхідними дверима, заскленими матовим склом, а розсіяне криваво-помаранчеве світло, що проникало крізь нього, прикрашало бежеві й оливкові шпалери жаристою мозаїкою. Він зупинився, поклавши руку на клямку, вражений цією трансформацією, потім зайшов. Повітря в кімнаті було вологим і нагрітим, злегка солонкуватим. Сеанс, мабуть, щойно закінчився. Мати лежала на канапі, поклавши ноги на спинку, на кінчиках пальців гойдалися теплі капці.

— Моллі приходила, — сказала вона й сіла, готова до бесіди. — І я рада сповістити тобі, що в неї все буде добре.

Робі приніс із кухні скриньку з усім причандаллям для чищення взуття, сів у найближче до матері крісло й розстелив на килимі «Дейлі Скетч» триденної давності.

— Ти молодець, — сказав він. — Я чув, що ви зайняті, і пішов одразу у ванну.

Він знав, що йому скоро йти, що треба братися до чищення черевиків, натомість же відкинувся на спинку крісла, потягнувся всім своїм довгим тілом і позіхнув.

— Приступаємо до прополки! Що я виробляю зі своїм життям?

У його тоні було більше насмішкуватості, ніж скрухи. Він склав руки на грудях і розглядав стелю, потираючи підйом однієї стопи великим пальцем другої.

Мати дивилася кудись над його головою.

— Ну, говори. Щось сталося. Що з тобою не так? І не кажи мені: «Нічого».

Ґрейс Тернер стала прибиральницею у Толлісів через тиждень після того, як пішов Ернест. Джек Толліс був не такою людиною, щоб прогнати молоду жінку з дитиною. У селі він знайшов іншого садівника й підручного, якому не потрібне було житло. Наразі погодилися, що Ґрейс житиме в котеджі рік чи два, поки не переїде чи не вийде знову заміж. Приємний характер і вправність у поліруванні меблів — щира відданість поверхні речей, як жартували в сім’ї — завоювали їй симпатії, але справжнім спасінням, яке посприяло й вихованню Робі, стала глибока прихильність до неї шестирічної Сесилії та її восьмирічного брата Леона. Під час шкільних канікул Ґрейс дозволяли приводити з собою шестирічного сина. Робі виростав, маючи вільний доступ у дитячу кімнату й усі інші приміщення, куди пускали дітей, а також у парк. По деревах він лазив разом із Леоном, Сесилія була маленькою сестричкою, яка довірливо тримала його за руку, а він відчував себе мудрим не по літах. Через кілька років, коли Робі виграв стипендію в місцевій класичній школі, Джек Толліс зробив свій перший крок на шляху довготривалого опікування, заплативши за шкільну форму й підручники. Це було того року, коли народилася Брайоні. Після важких пологів Емілі довго хворіла. Самовіддана допомога Ґрейс ще більше зміцнила її становище в домі: на Різдво того року — то був 1922 — Леон, у циліндрі й бриджах для верхової їзди, прочалапав по снігу до котеджу із зеленим конвертом від батька. Нотаріально завірений лист інформував її, що відтепер вона володіє безумовним правом власності на котедж, незалежно від її становища в домі Толлісів. Проте вона залишилася у них, повернувшись, коли діти підросли, до хатньої роботи, а особливо в тих випадках, коли все мало блищати.

Про Ернеста вона думала, що він під чужим ім’ям подався на війну, з якої не повернувся. Інакше б нелюдським здавався його брак зацікавленості власним сином. У вільні хвилини, коли вона щодня йшла з котеджу у великий дім, Ґрейс часто думала про щасливі оказії в своєму житті. Вона завжди трошки боялася Ернеста. Можливо, їм би разом не було так добре, як їй одній, коли вона жила з улюбленим обдарованим сином у власному маленькому будиночку. А якби містер Толліс був іншою людиною… Деякі з тих жінок, які приходили до неї, щоб за шилінга зазирнути в майбутнє, були покинуті своїми чоловіками, ще більше втратили чоловіків на війні. Цим жінкам важко жилося, і те саме могло б чекати і її.

— Нічого, — сказав він, відповідаючи на її запитання. — Нічого такого зі мною не сталося. — Узявши в руки щітку й бляшанку з гуталіном, він додав: — Отже, в майбутньому у Моллі все буде гарно.

— Вона знову вийде заміж, не мине й п’яти років. І буде дуже щасливою. За когось із півночі, з хорошою кваліфікацією.

— Меншого вона й не заслуговує.

Вони сиділи в приємній тиші, і вона дивилася, як він надраює свої черевики жовтою ганчіркою. М'язи біля його гарних вилиць здригалися від рухів, а на руках вони здувалися й перекочувалися під шкірою складними візерунками. В Ернесті мало бути щось доброго, раз він подарував їй такого сина.

— Отже, ти йдеш кудись.

— Леон якраз приїхав, коли я йшов додому. Він привіз приятеля, знаєш, отого шоколадного магната. Вони вмовили мене прийти до них сьогодні на обід.

— О, а я цілий день чистила сьогодні срібло. І готувала для нього кімнату.

Він підняв черевики й підвівся.

— Коли я шукатиму в ложці своє відбиття, то бачитиму лиш тебе.

— Ой, перестань. Твої сорочки висять у кухні.

Він спакував скриньку, відніс її на місце, вибрав кремову лляну сорочку з трьох, що там висіли. Повернувшись, він хотів лиш пройти через вітальню