Подзвін з-під води - Валентин Миколайович Терлецький

Далі вони спустилися красивою кипарисовою алеєю до великого парку на мисі, де гуляли між старовинних вілл та будинків, що визирали крізь вічнозелену гущавину, як добрі, але чимось зажурені привиди, котрі виринули з минулої епохи, аби подивитися на живих людей і згадати старі добрі часи. Валерія довго стояла із закритими очима під велетенськими кедрами та мамонтовими деревами, що стриміли у височінь, наче щогли фантастичного корабля, який було зібрався у дальнє плавання, але останньої миті його капітан передумав і навічно залишив свій корабель вкриватися дикими заростями на цьому мисі.

Знову вийшовши до моря, вони довго споглядали дивовижну панораму Сімеїза – ясно-сірі, місцями навіть рожеві гори, що підходили майже впритул до самої води, невеличкі ділянки лісу, що вряди-годи виринали серед накопичення гострих скель, і тривожно-сизі хмари, що зачепилися за верхів'я гір далеко зверху. Від усього побаченого їм зовсім не хотілося розмовляти, але вони ніби відчували одне одного й без слів. Лише інколи Антон дивився на Валерію, аби дізнатися її настрій, і завжди зустрічав спокійний, радісний погляд.

Звивистими, крутими вулицями вони піднялися у місто і знову сіли на маршрутку, яка прямувала далі до Алупки. Вийшовши в цьому місті, вони знову кілька годин гуляли чудовим парком, годували рудих чорнооких білок лущеними горіхами, зазирали у великі всевидючі очі мармуровим левам на вході до Воронцовського палацу, спостерігали, як чіпляються, тріпотять і зриваються з гострих зубців Ай-Петрі важкі сизі хмари.

Пообідавши в місцевому кафе, вони вирішили ще погуляти цим містом, доки вечірня листопадова темрява остаточно не поглине залишки денного світла і над узбережжям не почне зітхати легкий, наче розріджений приморський вечір. Вони пройшлися мальовничою дорогою повз старий напівзруйнований цвинтар, з якого до них щось шепотіли і тягнули свої безформні руки рухливі тіні забутих навіки цим світом історій. Обережно дослухаючись до цих незрозумілих голосів з іншого, незнаного присмеркового світу, вони піднялися до великої круглої церкви на горі і ще довго милувалися звідти величною панорамою безкрайого моря, яке поступово вкривалося, наче великою теплою ковдрою, густими синіми сутінками.

Присмерк підкрадався до них з усіх боків, облягаючи парк в'язкими тінями, таємничо шепочучи у кронах сосен давні заклинання і міцно обіймаючи розкішний палац і притихле містечко над ним. Зачудовані й мовчазні, вони поверталися до Фороса, споглядаючи у темне вікно маршрутки десь там унизу безкінечні вогні приморських селищ, що розташувалися на розлогих схилах і урвищах під трасою. За цими привітними і ласкавими вогниками в глибокій пітьмі купалося заспокоєне Чорне море.

Наступний ранок знову видався дощовим, і надія на повернення вчорашнього ласкавого сонечка остаточно розчинилася у великих глибоких калюжах, що повсюди тремтіли навколо їхнього будинку і, здавалося, нікуди не хотіли випускати своїх гостей. Але Антон та Валерія, наперекір дощу й калюжам, усе-таки вирушили на прогулянку містом і незабаром знову стояли на міському пляжі біля самого моря.

– А знаєш, у мене сьогодні день народження… Я просто не казав раніше, бо не люблю його відзначати… Але сьогодні я запрошую тебе кудись посидіти й тихо почаркуватися чим-небудь смачним, – сказав Антон, дивлячись туди, де за туманом, хмарами і дощем ховалося море.

– Справді? – Валерія здивовано подивилася на Антона. – Ну ти й партизан! Хоча б попередив. У мене і подарунка для тебе немає ніякого.

– Та не треба, облиш! Це не головне. Чесно кажучи, я терпіти не можу свій день народження, і подарунки також. Якось незатишно при цьому себе відчуваю. Я он навіть вимкнув свій телефон, аби не чути поздоровлень – просто не хочу нікого слухати зараз.

– Дивно. А я раніше любила дні народження і всі інші свята – все, що не вписувалося в межі звичайних буднів… І все одно я тебе вітаю з твоїм святом! Будь здоровий! – Валерія наблизилася до нього і обережно поцілувала в щоку. Постоявши кілька секунд впритул до Антона, вона, нарешті, ступила крок назад. – Ну то де ж ми відзначатимемо твій день? – грайливо спитала вона.

– Пропоную піти до ресторану, чогось попоїсти і випити. Згода?

Вони зайшли до невеличкого затишного ресторану і замовили пляшку вина. Поки Антон робив замовлення по кухні, Валерія кудись непомітно щезла. Повернувшись за десять хвилин, вона таємничо тримала руки за спиною і загадково усміхалася.

– Ось тобі подарунок. Приклади вухо і послухай – це голос моря. Хай він нагадує тобі про цю нашу подорож і про мене. Коли тобі буде особливо нестерпно і боляче – слухай її. – І Валерія поклала на стіл перед Антоном велику жовту мушлю розміром із середній кавун.

– Ух ти! Дякую щиро! Де ти її взяла? – посміхнувся у відповідь Антон.

– Де треба, там і взяла. Ну як, подобається?

– Аякже! Дуже подобається. Спасибі! – Антон одразу приклав мушлю до вуха і з насолодою довго дослухався до її відчутного шуму. Він навіть заплющив очі, аби повністю віддатися цій медитації. Здавалося, він сидів би так вічно, але над ними голосно кашлянув офіціант.

Після ресторану вони знову пішли до парку і довго гуляли серед вічнозелених рослин і дерев, вдихаючи їхнє цілюще повітря і насолоджуючись краєвидами моря і гір, що причаїлися з обох боків парку, наче його охоронці. Зверху нависали масивні гори у чалмі важких сірих хмар, а внизу голосно дихало неспокійне темне море.

– А, це ви? Ну як вам відпочинок у нас? – раптом почули вони за спиною знайомий голос. Це був Павло Петрович, який проводжав кудись чергову невеличку групу туристів.

– Усе чудово! Дякуємо за турботу! – озвалася Валерія, привітно всміхаючись.

– Бережіть вашу дружину, молодий чоловіче! Вона у вас – справжній скарб! – сказав Павло Петрович, по-змовницьки підморгуючи Антонові. – Удачі вам!

– Так дивно, що він сприйняв нас за сімейну пару! – перервала тишу Валерія, коли Павло Петрович щез за поворотом.

– Так, це дивно… Хоча, можливо, він має рацію? – Антон зупинився і багатозначно поглянув в очі Валерії.

– Що ти маєш на увазі? – обережно запитала вона, з острахом відсторонюючись від Антона.