Подзвін з-під води - Валентин Миколайович Терлецький
– Дякую за турботу. Вимагати повернути гроші я не буду, не хвилюйтеся. А щодо можливих наслідків, подальшого лікування і всього іншого – мені здається, що коли я повернусь на батьківщину, до своїх рідних, усе само собою влаштується. Там я знайду затишок і спокій. Там моя мама, мій батько. Там я дихатиму повітрям мого дитинства. Воно цілюще, повірте мені! Там я швидко вилікуюся і все забуду. І там я напевно зможу розпочати нове життя. Так що не турбуйтеся – зі мною все буде добре! – Валерія обійшла обох чоловіків і рушила далі.
Постоявши трохи, Антон знову кинувся за нею, а лікар так і залишився стояти під розлогим каштаном, з гілок якого великими темними купами падав розм'яклий, втомлений від майже весняного тепла сніг.
– Валеріє! А мені ти нічого не хочеш пояснити? Чи ти думаєш, що мені також буде достатньо загального пояснення? – схопив жінку за руку Антон.
– Я все сказала. Ти ж чув, – тихо промовила вона.
– І це все?!!
– Так, це все.
– Я нічого не розумію. Я відмовляюся щось розуміти! Ще позавчора ми були разом, і мені здалося, що ти тягнулася до мене, і почувалася гарно, і посміхалася, і…
– Позавчора – то позавчора. А сьогодні вже все по-іншому.
– Що – все? Як це – по-іншому? Невже за одну добу щось могло так змінитися? Я не вірю цьому!
– Одного разу все моє життя було зруйновано за одну добу.
– Так, і моє також! Але зараз, що відбувається зараз?
– Зараз я іду додому – збиратися в дорогу. Завтра я від'їжджаю до батьків.
– Добре, але чому ти мені не сказала це наодинці, а разом з усіма? Чому не поясниш усе? Чому так поводишся зі мною?
– Тому що я – як той поховальний подзвін з-під води, пам'ятаєш? Я – як та затонула церква, яку одного разу поглинула темна вода, але вона не вмерла, вона залишилася там, на дні, і тепер благає про допомогу… А ти ще маєш шанс повернутися до життя. Ти сильний, добрий, гарний, талановитий, сміливий. І у тебе все ще буде добре в житті! А я лише заважатиму тобі. Я це знаю напевно. Я ніколи не зможу забути Сергія, ніколи! Чуєш? Тому облиш мене зараз, відійди з дороги, не заважай!
– Що ти таке говориш? Ти подобаєшся мені, і я хочу, аби і в твоєму житті все залагодилося. Я хотів допомогти тобі в цьому і думав, що зі мною…
– З тобою? Ні… Ні!
– Але чому?!!
– Тому що ти – не він! – Валерія знову обійшла Антона і рішуче рушила далі, розбризкуючи з-під ніг розталий почорнілий сніг.
Він залишився стояти, дивлячись їй услід.
– А ти не вона, на жаль, – прошепотів Антон, піднімаючи комір свого пальта.
Холодний мокрий вечір швидко вповзав у місто велетенським лискучим змієм, і липке жовте світло розмазаних у повітрі ліхтарів і вікон будинків тьмяніло та вигравало тисячами маленьких жаринок на його лусці. З кожного підворіття, з кожної вулиці та провулка долинало його відразливе і водночас звабливе шипіння. Різні, не схожі між собою звуки раптом спліталися в єдине багатоголосе голосіння, в єдиний потужний подзвін, яким, здавалося, це ненаситне життя оплакувало всіх своїх беззахисних заручників…
Раптом телефон Антона затремтів і повідомив про надходження нового SMS. Безвільно діставши з кишені мобільний, Антон натиснув на потрібну клавішу. На зеленому екрані висвітилося лише три слова:
«Я КОХАЮ ТЕБЕ»Він упізнав цей номер, але не повірив власним очам. З нього вже більше півроку не надходило ніяких повідомлень. До цього холодного мокрого вечора.
Серпень 2009 – січень 2010 р.
Запоріжжя
Оглавление 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28
