Подзвін з-під води - Валентин Миколайович Терлецький

Поруч пройшла, з цікавістю споглядаючи за ними, пара літніх відпочиваючих. Вони трималися за руки, немов молодята, про щось тихо розмовляли і посміхалися. А трохи відійшовши, старики поцілували одне одного. Антон провів їх поглядом і знову поглянув на Валерію. Жінка мовчала, витираючи хусточкою обличчя. Потім вона тихо сказала:

– Пішли до якогось кафе. Мені потрібно зігрітися, а то я геть замерзла.

Назад вони йшли мовчки, думаючи кожен про своє. Повернувшись у місто, вони сіли за столик на відкритій площадці в останньому, мабуть, ще відкритому цієї пори літньому кафе і замовили гарячого вина. На небо звідусіль несподівано набігли сірі хмари, й одразу стало незатишно і прохолодно. Зіщулившись, Валерія тримала обома долонями склянку з паруючим напоєм і дивилася червоними від сліз очима кудись повз Антона. Він запропонував пересісти за столик всередині кафе, але вона категорично відмовилася.

– Насправді, тут так гарно – сонечко пригріває, вітру майже немає, і повітря таке чисте та свіже! І хмари ці зовсім не заважають. Усе-таки добре, що ми сюди приїхали. Дуже добре. – Вона намагалася посміхнутися, але це їй ніяк не вдавалося.

Допивши вино, Валерія раптом висловила бажання відвідати тутешній парк. Антон погодився стати її провідником. Пройшовши повз красиві старовинні будівлі санаторію «Форос», вони підійшли до входу в парк. Поруч жінка-екскурсовод голосно розповідала щось невеликій групі туристів:

– Як відомо, саме тут часто бував великий російський композитор Сергій Рахманінов, а знаменитий оперний співак Федір Шаляпін співав у цих корпусах своїм потужним голосом так, що його було чути навіть на пляжі. До речі, саме у Форосі Шаляпін домовився з Максимом Горьким про те, щоб разом написати автобіографічну повість «Сторінки мого життя».

Зі здивуванням відмітивши про себе, що вхід до парку чомусь став платним, Антон пропустив Валерію поперед себе, а сам, розплатившись, підняв із землі гілочку якоїсь рослини і приклав її до носа. Духмяний аромат одразу заповнив його легені, й Антон майже фізично відчув, як його настрій одразу покращився.

– Те, що ви зараз вдихаєте, – розмарин, – почув він позаду себе веселий чоловічий голос. Антон озирнувся і побачив поруч невисокого пухкенького чоловіка у великому капелюсі, який привітно посміхався. – Дихайте ним на повні груди, і ніяка застуда чи грип вас уже не вхопить найближчими днями! Розмарину притаманні дивні бактерицидні властивості.

– А ви звідки знаєте? – спитала Валерія, котра з цікавістю підійшла до них.

– Ну! Я тут усе знаю, адже цей парк – моя давня закоханість і все моє життя. І взагалі – Форос – найкраще місце у світі, в яке не можна не закохатися з першого погляду. Чи не так? – І чоловічок хитро примружив ліве око, схиливши на бік свою велику голову.

– Ви праві, звичайно! Чудове місто, чудове повітря! В принципі, як і весь Крим! – Валерія рушила вперед до найближчих великих і могутніх дерев, що наче стояли на сторожі біля входу в цей прекрасний парк.

– Знаєте, Крим дуже різнорідний, я б навіть сказав – він різний. Згоден з вами, що тут скрізь гарно, але Форос – щось особливе. По-перше, це найпівденніша точка і Криму, і загалом усієї нашої країни. По-друге, найбільш сонячне місто України. Кількість сонячних днів тут більша, ніж в Ялті! – захоплено проторохкотів чоловік в капелюсі. – До речі, мене звуть Павло Петрович. Я – місцевий гід і організатор різноманітних свят!

– Дуже приємно! Я – Валерія.

Антон теж представився новому знайомому і щось автоматично спитав про якісь невідомі рослини, що розквітали, незважаючи на цю пору року, прямо у нього під ногами. Думками він був десь далеко, там, де скінчилася його любов, де розчинилася у вічності його кохана Оксана. Тому він щось питав і, не дослухавши відповідь, ішов далі, байдуже споглядаючи за цим дивовижним світом, що тепер належав усім іншим, а не як раніше – лише їм з Оксаною удвох.

Вони повільно гуляли парком, Антон – трохи попереду, Валерія з їхнім провідником – трохи позаду. Павло Петрович невтомно розповідав про дерева, рослини, про історію створення самого парку, про його особливості й унікальність.

– А чи знали ви, що у парку ростуть дерева з Європи, Африки та Америки… Ось, наприклад, церцис-багряник, який називають «деревом Іуди». За легендою, саме на ньому повісився Іуда… А це – мексиканська юка. З волокон цієї рослини в Америці зробили першу джинсову тканину.

– Які гарні, стрункі та високі у вас кипариси! Таких кремезних я ще ніколи не бачила! – скрикнула Валерія, у захваті закинувши голову перед велетенським темно-зеленим кипарисом.

– Так, ви маєте рацію – кипариси у нас найкращі. І з ними пов'язана дуже цікава історія. Під час проведення Ялтинської конференції у 1945 році Рузвельт висловив своє здивування з приводу того, що в Криму так багато цих дерев, і додав, що в Америці їх висаджують тільки на кладовищах. Сталін одразу подумав, що в очах президента США Ялта виглядала як величезний цвинтар, тому видав указ про вирубку «цвинтарних» дерев. Сьогодні в це важко повірити, але були часи, коли кожний ялтинський комуніст вважав своїм святим обов'язком уранці замість зарядки зрубати хоча б один кипарис. І до Москви з Ялтинського міськкому КПРС щоденно йшли зведення про кількість зрубаних дерев. От така трохи сумна історія.

Хтось із зустрічних перехожих покликав Павла Петровича, і він змушений був попрощатися з Валерією та Антоном. Побажавши їм приємного відпочинку, він на всяк випадок залишив номер свого телефону.

Вони ще довго милувалися чудовим парком, який розкинувся вздовж берега на багато кілометрів. Невеличкі охайненькі ставки та озерця на різних рівнях, ажурні містки, штучні водоспади, численні зручні лавки у найпотаємніших куточках і нескінченне море зелені, океан різних запахів й ароматів, чудодійна тиша – усе це заколисало Антона і Валерію, і вони втратили лік часу. Сидячи на лавці в тіні сторічних дерев і з видом на море, вони навіть і не помітили, як у парку запала темрява. Вони сиділи на відстані півметра одне від одного, але наблизитись ніхто з них так і не наважився. Як і не наважився перервати глибоку мовчанку, яка запала