Сховай мене від темряви - ПерсеФона

вказаній мені дорозі. Вона була викладена червоною бруківкою. Хвилястою лінією довела ця стежечка до гущини. За мною зупинилися і всі інші. Ступати туди мені було боязно, але дівчата разом із ведучим завірили в безпеці цього дійства. Червона цеглина була вже полущена і доволі стерта. Могли б і замінити її, стільки грошей деруть із приїжджих. Насправді мені просто було до чортиків страшно, тому мій погляд чіплявся до всього, що попадало на очі. Несміло я пішла далі одна. В лісі було дуже холодно, вогко й одиноко. Він ніби жив своїм життям. Проте, непроханого гостя, в моїй особі, він зустрів приємними звуками: шелестом ще не опалого листя, запахом шишки та деінде зеленої трави. Мені якось розповідали, що цю хащу штучно висадили багато років тому. Широколистяний ліс складався переважно із дубів, буків, в’язів і кленів. Подекуди росли липи та граби. Я чула, що десь тут є кленовий гай. І якщо його знайти вночі (так робили наші предки), то можна зустріти лісних німф. Перепросити їх про свою долю. Нарешті попереду себе я побачила хату. В казках її називали не інакше як «хатинка на курячих ніжках». Але насправді вона стояла на курних «ніжках» — опорних стовпах. Слов’яни так називали пеньки. Дім був побудований зі зрубу сосни. Навколо нього росли червоні вітряниці та біленькі зубниці. На стіни казкового будиночка було всього два віконця — наглухо зачинені віконницями. Ні дверей, ні сходинок, ні будь-якого входу. Це ж напевно інший бік хати — задня частина. Я стояла декілька хвилин чекаючи. Невже і справді слова з казки потрібно казати? Прочистивши горло жартівливо проспівала: «Хатинка — хатинка на курних ніжка, повернися до мене передом, а до лісу — задом». Нічого, жодного руху. Аж раптом, поміж кущів копитняку вийшла лисиця. Гарна руда красуня. Вона дивилася на мене з острахом, потім повела носом повітря. За нею боязно задріботіли двоє лисенят, не такі яскраво — руді як матуся, але доволі міленькі. Ця трійця дивилася на мене в усі свої маленькі чорні оченятка.

— Вони чекають дарів. — Від несподіванки я крикнула.

— Ілай! Мені потрібно вже звикнути до твоїх неочікуваних появ! Звідки ти тут взявся? — Він стояв коло стовпа дубу склавши руки на грудях. Виглядав втомлено, чорні круги під очима й не такий різкий погляд. — Які дари?

— Щось попоїсти жінка! І ти ще маєш ступінь із міфології? Щоб хатинка тебе почула, спершу потрібно нагодувати тих тварин, яких зустрінеш.

— Так в мене нічого не має! І я не маю ступеня, поки що.

— Добре, що тут я. — З кишені Ілай дістав згорток паперу, дбайливо розгорнув його. В ньому було декілька шматочків сирого м’яса. Повільно, щоб не злякати тваринок, підкинув їжу в їх сторону. Лисиця наче чекала на це. Схопивши «здобич» потягла її до кущів. Лисенятка повторили кожен рух матері.

— Тепер можна йти далі.

— А що далі?

— Кажи свої магічні слова.

— А вони подіють?

— Подивимось. — Ілай підійшов до мене.

— Це якось смішно. Ну добре, хатинка — хатинка на курних ніжка, повернися до мене передом, а до лісу — задом. — І дім ожив. Почали скріпити балки й дах. Наче до цього якийсь туман оповивав його стіни. Він розсіювався і перед нами з’явилися двері, відчинилися вікна. По кутах хати стояли стовпи у вигляді атлетичного виду чоловіків. Вони тримали над головами подовжню балку — змію. Ми переглянулися з Ілаєм, він жестом запропонував мені йти далі. Тільки — но ми підійшла до ганки, як одна зі скульптур відкрила очі й голосно сказала: «Стій». Оце так! Це, напевно, фокус якийсь. Ніби оті міми в образі статуї чи пам’ятнику, починають рухатися, коли до них підходиш. Але ж так реалістична. «Стою», сказала я.

— Навіщо ти прийшла на кордон життя і смерті? — Ох, лишенько, навіщо- навіщо? А справді — для чого?

— Він чекає відповіді. — Ілай вмостився на дерев’яні поруччя.

— Чого заради сюди приходять? Гадати?

— Бажати.

— Чого наприклад?

— Кохання. — Ілай говорив спокійно, ніби десь далеко відлунював мій внутрішній голос. Я питала — він відповідав. Бесіда із самим собою, як із найкращим другом, коли ваші думки доповнюють одне одного.

— Нащо то кохання комусь потрібно? Це ж біль. — Я згадала подругу і Вадима, їх ніжності. І те, що мені здалося, ніби він видивлявся мою реакцію.

— Кожен хоче любити й бути коханим. Справжнє кохання не може причиняти біль. А від того, через що страждає твоя душа, потрібно безжально позбавлятися. — Мій супутник говорив заплющивши очі, він ніби постарів років на 10. Проте виглядав як завжди, привабливо. Його шрам настільки природно пересік обличчя, ніби це звичайна риса. Чуйні губи застигли в напівпосмішці.

— А чого ти сюди прийшов? Що бажаєш?

— Скажімо так, тут, опинився випадково. А я забажав би, — в одну мить, цей чоловік опинився коло мене. Лице його перетворилося на хижацьке і пристрасне, — взаємного і щирого кохання. — Очі стали вузькими, голос хриплим, — невже ти цього не хочеш? — О, так! Знайоме тремтіння в колінцях, здається цей парубок мені подобається! Він звісно лякає мене до чортиків, але ж це не все. Звичайно я вважала його привабливим, однак в такому сенсі я подумала про нього вперше. Чоловік бажає кохання і відкрито говорить про це, як перед таким встояти?

— Не знаю. Мабуть.

— То бажай вже хутчіше. — Ми були надто близько одне до одного. Він усміхнувся, а я, як ідіотка, кліпала очима і не зводила з нього погляду. Якась мана находить коли він поруч.

— Я хочу побачити свою долю, свого нареченого. — Статуя атлета широко відкрила рота, в ньому відблискував золотий ключ. На дверях проявився невеликий навісний замок.

— Ой, а він мене не вкусить? — Сміючись я просунула руку в отвір.

— Хапай вже ключа і відчиняй ці кляті двері. — Ілай нервував і озирався.