Сховай мене від темряви - ПерсеФона

п’ять діжок із медовим напоєм. На вмащене сіно посадили мене і ще трьох дівчат в костюмах, які співали врожайні пісні. Хлопці, яких я обрала йшли пішки за нами. Віжки від двох білосніжних кобил довірили дівчатам. Таким складом ми вирушили в дорогу. Дівчатка співали, хлопці та перехожі підспівували, аплодували й дружно махали. Господарі та всі гості таверн зустрічали нас привітно, ми всіх частували сурьєю. Я навіть і не думала, що буде так весело. Не дивлячись на холод, сукня гріла мене. І чого душею кривити, сурья підігрівала теж. Власники таверн наповнювали наш віз всілякими їствами. Ці страви ми повинні були привезти до Капища на підношення Богам. В той момент, мені здалося, що я потрапила в інший світ, ніби паралельний вимір. Так близько до традицій своїх пращурів не був ще ніхто. Ми голосно співали й сміялися. Хлопці загравали зо мною, моя душа було щаслива. Що ще потрібно молодості?

Через декілька годин наш візок вже ледве пересувався. Ми йшли пішки, я тримала Мирона під руку. На Капищі стояло купа народу, чекаючи на п’яненьку Фьоклу. Звісно, про «п’яненьку» ніхто не здогадувався, але це було так. Хлопці перетягнули всі їства на жертовник. До нас підійшов Жрець. Височенний такий чоловік, дуже товстенький в довгій коричневій рясі, голова була покрита капюшоном. Виглядав, якщо чесно, смішно. Чи — то мені так здалося.

— Наповніть кубок до верху. Покажіть всім, що він повний, — звернувся він до мене. — Потім зайдете до Капища. Поставите його в центрі стола. І дивлячись у дзеркало над жертовником скажіть таке: Я — Фьокла — Заграва. Підношу на благословення вам наші страви, а свою вроду на ваше милування. Благословіть нас на наступний рік. Уважно дивіться в дзеркало декілька хвилин. Не хвилюйтеся, там темно і душно. Ми запалили декілька трав, може вам стане трохи зле. Потерпіть трохи, в дзеркалі Боги повинні запам’ятати ваш образ.

— А навіщо?

— Ви вірянка?

— Не дуже. Вибачте. — Додала я, коли він сумно подивився на мене.

— Все добре. Так треба. Наші предки вірили, що Боги цінують красу і милуються нею. А ваша врода рідка — хай помилуються. — Я кивнула. Але в знак того, що я була гарною. Зробивши все, що мені наказав Жрець я увійшла в Капище. Тут і правда було темно і душно від запалених трав. Ледве вмістивши чашу серед страв я подивилася в дзеркало. Вперше, за все життя, я і справді побачила себе очима Жерця, який сказав, що я вродлива. На мене дивилася дивовижна дівчина. Навіть було дивно бачити себе такою. За своєю спиною я помітила якесь мерехтіння. Мабуть, від цих трав почались якісь галюцинації. Мені стало страшно і я вирішила вийти, от тільки двері були зачинені. Невже вони мене закрили й вирішили теж принести в жертву своїм Богам! Я штовхала марно холодний метал. Якийсь тихий-тихий голос щось сказав. Всі мої кінцівки заціпеніли. Щось повзло до мене із дзеркала. Ніби там було продовження храму. Я бачила голову чорного сального волосся. Голі бліді руки тягли за собою тіло.

— Чекай… — Говорило це тіло. Такого жаху я не відчувала ніколи.

— Щось ти тут затрималася крихітко! — Нізвідки з’явився Ілай і одним поштовхом викинув мене за двері. Незграбно впавши на дупу я так і залишилася там сидіти під регіт натовпу.

— Нарешті, я хотів вже йти за вами. — Жрець допоміг мені підвестися.

— Навіщо ви зачепили двері.

— Про що ви? Вони були відкриті.

— Ні, не були, я не могла вийти.

— Нашій Фьоклі здається досить! — Кричав знайомий голос. Ох, це Льока.

— Скільки я там була.

— Хвилин 15. Може трошки більше. Дитино, ви надихалися корінням. Йдіть відпочивати. — Жрець оголосив свято закінченим і всі потрохи розбрідалися по тавернах.

Настали сутінки. Відмившись від запаху трав, я лежала під теплою ковдрою. Льока міцно спала. Яна з Мироном тихенько бовтали й сміялися. Скоріш за все, він переказував наш похід по дворах. Віктор і Вадим спали в сусідньому номері. Саву я взагалі майже не бачила, Льока казала, що він залишився в храмі на молитви. Поки я поїла сурьєю всіх і кожного вони збирали трави та овочі в саду, відвідували ярмарок. Яна пошепки спитала в мене про Льоку і Вадима, а я відповіла «так» одними «очима». «От коза!», все, що вона сказала в адрес Льоки. Так, коза. Але найбільше мене хвилювало те ведіння в Капище. Що це було? І чи було це взагалі? Я не була певна. Весь день я хотіла похизуватися перед Ілаєм, от він мені й привидівся. А от та потвора? Може і правду ці трави та корінці викликали глюки. Може й так. А зараз, на добраніч.

Глава 11
Очі страху. День другий

Казкова ніжна ніч. Я лежу на холодній землі. Моє тіло тремтить, ноги мліють від напруги. Я ледве дихаю. Страх скував. Очі бачили потвор. Вони влаштували свій кровавий бенкет. В декількох сантиметрів від мого обличчя впали чиїсь нутрощі. Крик десь зліва. Мій рот міцно затиснутий великою чоловічою долонею. Ілай щось шепотів, намагався мене заспокоїти. Я не чула слів. Ми лежали під візком. Над нами щось копошилося. Сіно падало на землю. Нарешті ця гидота сповзла і поволочилася повз нас. Половина її тіла було зміїним, інша — чоловічою. Шкіра покрита трупними плямами, десь гноїлася і відпадала. На голові замість волосся стирчали в різні боки маленькі вертляві змійки. Такої бридкої потвори я й уявити собі не могла. Жінка-змія тримала в руці чиюсь відірвану голову, з якої ще капала кров. Я проклинала таку луну ніч. Хто ж міг подумати, що всього — на — всього декілька годин тому все було добре? Велетенські змії… Я закрила очі.

Музичний голос церковного дзвона збудив всіх наступного ранку. Таким чином жерці запрошували до храму. Люди не кваплячись збиралися і рушали почесною ходою до святилища. Я не знаю