Сховай мене від темряви - ПерсеФона
— Фьокла, любонька, що скажете? — Я ніби проковтнула язика, просто вказала рукою на жерця. Маленький Максим зажав рот рукою.
— От гидота! — Вилаялася я.
— Фи в храмі діфчино.
— Тобто бранні слова — не можна. А от п’янючій жрець — будь ласка. Так він ще і попоїв! — В цей момент Максим голосно гикнув. От чортівня! — Максиме, ви вдвох тут були, чи не так?
— Ні, мене тут не було.
— Кличте Вартових. Хай вони розберуться з цим.
— Ойф, навіщо, любонька. Ви не повинні подавати виду і нікому не казати про те, що тут сталося! — З переляку він став првильно вимовляти слова.
— Що?! Ви в своєму розумі? Вам не соромно? Ви, мабуть, завжди так робите?
— Зазвичай, Фьокла з нами засідає. І вся свита.
— Я в шоці, як вам таке казати язик повернувся!
— Так чого вже брехати? Будь ласка, не кажіть нікому.
— Чому ж ви його вчора не вивели?
— Він казав, що піде перевірити чи все зачинили, але так і не повернувся.
— А як він повинен був повернутися, двері при мені опечатані були.
— Позаду жертовника є прихований вихід, він веде в каплицю. Там наші спальні. — Я була звісно обурена і водночас раділа своїй правоті. Завжди підозрювала в чомусь такому цих жерців, не всі вони були однакові, це так. Проте було щось комічне в цій простоті Максима. «Зазвичай Фьокла засідає з нами», от телепень, навіщо мені — то розповів!
Вийшовши ззовні, мені хотілося всім розповісти про п’яниць- святенників храмів. Проте побачивши очі вірян, заспокоїлася. Вони й справді вірили в те, що Боги прийдуть і скуштують їх дари. Цим людям і так залишилося мало радощів, і зараз, мені не хотілося їх розчаровувати. Мої слова, може не дуже впевнені про благословення зустріли оплесками. Сава підійшов і поцілував мене в щоку.
— Це за що?
— За те, що ти зробила. Жерці врешті самі забирають страви.
— Ти знаєш про це?
— Так, для того щоб сюди прийшли Боги, замало віри.
— Тобто якщо б всі вірили…
— Вони прийшли б і прийдуть. От побачиш!
— Мені б твою впевненість. — Я не стала розповідати другу про п’яного, як чіп, жерця Олександра. І його помічника, який беззупинну гикав від перепою.
Ми прямували до сцени. Максим-хоббіт сповістив вірян про початок служби о другій дня, а поки, він зачинив храм. На столі, коло жерця Олександра, сидів Ілай. Однією рукою він обперся об свою ногу, а іншою провів по сивому волоссю.
— Я фсе зробиф, як фи наказали. Морок розфіється через декілька секунд.
— Він мені не потрібен, щоб бачити правду. Морок потрібен був їй, щоб вона не побачила оце. — Живіт жерця був розпанаханий, кишки уродлива стирчали ззовні. Висохле обличчя прийняло сірого кольору. Ілай почесав підборіддя, йому набридло прибирати за цими потворами.
— Фолодарю… — Максим низенько вклонився, — моя финагорода.
— А, так. На наступному зібранні ти будеш обраний жерцем цього храму.
— Що мені робити з тілом? — «Яке ж нахабне створіння!» подумав Ілай.
— Невже тобі його ні краплі не шкода?
— Ні, фін буф грубіяном і п’яницею. Часто биф мене ні за що. Фін отримав по заслузі. — Максим потер ніс. Напевно, чаша жорстокості в його житті стерла співчуття. І назовні вийшла вся ця купа лайна. Ілаю було шкода цього маленького чоловічка і водночас, він відчував відразу до нього.
— Залиш його біля кладовища, на східній стороні, подалі від озера. Істоти зроблять своє діло за ніч.
— Як же я його туди довезу?
— Не мій клопіт! — За спиною Ілая на мить здалися і щезнули велетенські крила, а тінь відбила роги на голові.
— Так, так фолодарю… — Максим майже припав до мармурової підлоги.
— Володарю… — Дивні люди, — думав Ілай, — все їм потрібно перед кимось плазувати, прихилятися. — Не називай мене так. — Коли помічник піднявся, Ілая вже не було.
На місті, де ще вчора була сцена, розташувалося ціле наметове містечко. Гадалки та відуни зі всього краю приїхали сюди. Кожний вивішував стяг із кольором своєї віри. Різнобарвні прапори розвіювалися під прохолодним вітерцем. Нас радо зустріли актори театру. Вони були пишно вбрані в національні костюми, як і вчора. Моя колишня учениця тримала в руках коробку. Там, як згодом мені розповіли, були мертві мухи. Їх потрібно було поховати всім неодруженим дівчатам. Так відбувалися оглядини, за стародавньою традицією. Хлопці спостерігали за цим процесом і могли дізнатися, хто з дівчат самотня. Таким чином придивитися собі пару. Навіщо ховати саме мух і де вони стільки взяли, я не хотіла дізнаватися. І тим паче, приймати в цьому участь. Досить із мене і Фьокли. Ведучий пояснив громаді, що ворожіння повинно початися з мене. Тому я йду до лісу шукати будинок Ворожки — володарки лісу. Він стоїть на межі нашого і потойбічного світів. Тому мені потрібно не просто пройти крізь нього, а перепросити дозволу на ворожіння у хазяйки цього будинку.
— Нумо проведімо Фьоклу! Сюди любонька. — Під оплески та музику я пішла по
