Джерело - Айн Ренд
Наприкінці кожного дня він телефонував Домінік. «Усе чудово. Все під контролем. Не слухай панікерів… Ні, під три чорти їх, ти ж знаєш, я не хочу говорити про цю бісову газету. Краще скажи мені, що там зараз у саду… Ти сьогодні плавала?.. Розкажи мені про озеро… Яка на тобі сукня?.. Ввімкни сьогодні о восьмій радіо — транслюватимуть твій улюблений другий концерт Рахманінова… Звісно, у мене є час, щоб бути в курсі всього… Ну, добре, бачу, колишню журналістку не надурити, я прочитав програму радіопередач… Звісно, у нас достатньо співробітників, але я не можу покластися на декого з нових хлопців, а зараз у мене з'явилася вільна хвилина… Нізащо не приїжджай до міста. Ти мені це обіцяла… Добраніч, кохана».
Він клав слухавку, але й далі усміхнено дивився на телефон. Заміський будинок здавався йому недосяжним континентом за океаном; будинок здавався йому неприступним, наче оточена захисними валами фортеця, і йому це подобалося — не сам факт, а це відчуття. Його обличчя нагадувало обличчя далеких предків, які воювали на стінах замку.
Одного вечора він пішов до ресторану через дорогу; він уже кілька днів не їв нормальної їжі. Коли повертався, на вулицях, огорнутих брунатним серпанком літа, досі було світло — неначе потьмяніле проміння з комфортом витягнулося в теплому повітрі, щоб затриматись якнайдовше, хоча сонце вже давно сховалося за обрієм; небо здавалося свіжим, а вулиці — брудними; коричневі та тьмяно-оранжеві плями виднілися на кутах будинків. Перед входом до редакції снували пікетники. Їх було восьмеро, і вони невтомно крокували видовженим колом. Він упізнав одного хлопця — репортера кримінальної хроніки, решту він ніколи не бачив. Вони несли плакати: «Тухі, Гардінґ, Ейлієн, Фалк…», «Свобода преси…», «Ґейл Вайненд топче права людини…».
Його увагу привернула одна жінка. Її стегна починалися від щиколоток, випираючи з тісних черевиків; у неї були квадратні плечі, а квадратне тіло напинало довге пальто з дешевого коричневого твіду. У неї були маленькі білі руки, того ґатунку, що з них усе валиться на кухні. Вона мала беззубий рот і тупцяла перевальцем, але пересувалася напрочуд енергійно. Хода демонструвала, що весь світ намагається її скривдити, але вона лише на це й чекала з єхидним лукавством, бо цей світ, намагаючись її образити, дуже прорахувався: спробуй лишень, і побачиш; спробуй лишень зачепи! Вайненд знав, що вона ніколи не працювала в «Знамені»; це було неможливо; не вірилося, що її взагалі можна навчити читати. Її кроки, здавалося, додавали: вона тішиться, що не мусить цього робити. Жінка несла плакат: «Ми вимагаємо…».
Він згадав ночі, коли йому доводилося спати на дивані в старому будинку «Знамена» протягом перших років, тому що було потрібно заплатити за нові друкарські верстати, і «Знамено» мало з'являтися на вулицях раніше за видання конкурентів; згадав, як однієї ночі почав кашляти кров'ю, але відмовився звернутися до лікаря — врешті-решт виявилося, що нічого страшного не було, просто виснаження.
Він поквапився до будівлі. Верстати працювали. Постояв трохи, прислухаючись.
Уночі в редакції було тихо. Будинок здавався більшим, наче звук покинув це місце, спорожнивши його; за відчиненими дверима, на перехрестях довгих тьмяних коридорів горіло світло. Десь клацала самотня друкарська машинка, наче краплі води з-під крана. Вайненд крокував коридорами. Думав: люди охоче працювали для нього, коли він проштовхував на муніципальних виборах відомих шахраїв, коли рекламував квартали червоних ліхтарів, руйнував репутації скандальними наклепами, плакався над долею матінок гангстерів. Талановиті, шановані люди жадали працювати для нього. Зараз він був чесним, уперше в своїй кар'єрі. Він очолив свій найбільший «хрестовий похід» — став на чолі донощиків, волоцюг, пияків, жалюгідних рабів, надто пасивних, щоб звільнитися. Можливо, думав він, ті, хто відмовилися працювати для нього, не такі вже й винні.
Сонце впало на квадратний кришталевий каламар на його столі. Вайненд уявив прохолодні напої на галявині, білий одяг, відчуття трави під голими ліктями. Він намагався відвести погляд від веселого мерехтіння і повернутися до статті. Страйк тривав другий тиждень. Він зачинився у своєму кабінеті на годину і наказав його не турбувати, бо мусить закінчити статтю; але знав, насправді це лише відмовка, щоб бодай годину не бачити того, що відбувається у будівлі.
Двері кабінету відчинилися без попередження. Увійшла Домінік. Одразу після весілля він заборонив їй з'являтися в редакції «Знамена».
Він підвівся, і в його русі відчувалася мовчазна згода, відсутність потреби запитувати. Вона була у лляному костюмі коралового кольору і стояла так, наче в неї за спиною було озеро і сонячне проміння, відбиваючись від його поверхні, падало на складки її одягу. Сказала:
— Ґейле, я прийшла отримати своє старе робоче місце в «Знамені».
Він стояв і мовчки дивився на неї; потім усміхнувся; це була усмішка людини, яка одужує.
Він повернувся до столу, зібрав списані аркуші та простягаючи їй, мовив:
— Занеси це до задньої кімнати. Отримай повідомлення з телетайпа і принеси мені. Працюватимеш під керівництвом Меннінґа, у відділі міських новин.
Неможлива, недоступна, щоб описати словами, поглядом або жестом, цілковита єдність двох істот, які вповні розуміють одне одного, відобразилася у передачі невеличкого стосу аркушів із його до її рук. Їхні пальці не доторкнулися. Вона обернулася і вийшла з кабінету.
За два дні здавалося, що вона ніколи й не покидала «Знамена». Лише зараз вона не писала колонку про будинки, а заповнювала всі прогалини, де бракувало фахової руки.
— Усе гаразд, Алво, — сказала вона Скарретові, — це по-справжньому жіноча робота — бути швачкою. Я тут, щоб латати все, що цього потребує, — і, хлопче! — ця тканина стрімко розлізається по швах! Просто клич мене, коли хтось із ваших нових журналістів наробить більше ляпів, ніж зазвичай.
Скаррет не міг збагнути її тону, поведінки і самого факту її присутності.
— Домінік, — сумно заплямкав він, — це наче в давні добрі часи — знову побачити тебе тут — і як би я хотів повернутися в минуле! Та я не можу зрозуміти одне. Ґейл не дозволив
