Джерело - Айн Ренд

— Два місяці тому я обіцяв тобі… Це обіцянка, що я хотів би її дотриматися…

— Ти її дотримуєшся.

— Ти і справді не зневажаєш мене? Я хочу, щоб ти це сказав. Я прийшов, щоб це почути.

— Гаразд. Слухай. Ти став неповторною частиною мого життя. Генрі Камерон заплатив і помер за нашу справу. А ти видавець брудних таблоїдів. Але йому я не зміг би це сказати, а тобі кажу. Є Стів Меллорі, який ніколи не погоджувався на компроміс із власним сумлінням. А ти лише те й робив, що продавав свою душу всіма знаними способами. Але йому я не зміг би це сказати, а тобі кажу. Ти хотів почути від мене це? Не здавайся.

Він відвернувся і додав:

— Це все. Більше ми не говоритимемо про цей клятий страйк. Сідай, я дам тобі випити. Відпочинь, оговтайся, бо ти маєш паскудний вигляд.

Вайненд повернувся до редакції пізньої ночі. Узяв таксі. Це вже не мало значення. Він не помітив відстані.

Домінік сказала:

— Ти бачився з Рорком.

— Так. Як ти здогадалася?

— Ось макет недільного номера. Вийшло трохи паршиво, але що вдієш. Меннінґа я на кілька годин відіслала додому, інакше він знепритомнів би від виснаження. Джексон звільнився, але ми можемо впоратися без нього. Колонка Алви — цілковита маячня. Він уже не здатен зв'язати докупи кількох слів — я її переписала, але не кажи йому, скажи, що це ти виправив.

— Іди спати. Я попрацюю замість Меннінґа. Я маю сили на кілька годин.

І вони продовжили працювати; минали дні, у відділ доставки росли гори повернень, витікаючи на коридор, білі купи паперу, як мармурові плити. Наклад «Знамена» зменшувався щовипуску, але гори продовжували збільшуватися. Спливали дні, дні героїчних зусиль видавати газету, що поверталася нерозгорнутою і непрочитаною.

16

На дзеркальній поверхні довгого столу з червоного дерева, за яким зібралася рада директорів, красувалася кольорова монограма — ҐВ, що імітувала Вайнендів підпис. Членів правління це завжди дратувало. Зараз вони не мали часу її зауважувати. Але один побіжний погляд таки впав на неї — і це був задоволений погляд.

Члени правління сиділи за столом. Це була перша в його історії нарада, що її скликав не Вайненд. Але вони всі зібралися, і Вайненд також прийшов. Страйк тривав другий місяць.

Вайненд стояв біля свого місця на чолі столу. Він здавався малюнком із журналу для чоловіків, бездоганно вбраний, із білою хустинкою в нагрудній кишені темного костюма. Члени правління ловили себе на химерних думках: дехто думав про британських кравців, хтось — про Палату лордів, Лондонський Тауер, страченого англійського короля — чи то був канцлер? — який усе одно помер.

Вони не хотіли дивитися на чоловіка перед ними. Вони викликали в уяві пікети, напарфумлених, наманікюрених жінок, які затято захищали Еллсворта Тухі у світських вітальнях, згадували широке, плескате обличчя дівчини, яка невпинно крокувала П'ятою авеню з плакатом «Ми не читаємо Вайненда», — шукаючи підтримки і відваги казати те, що вони говорили.

Вайненд думав про напівзруйновану стіну на березі Гудзону. Він чув кроки, що наближалися звіддаля. Але цього разу від його рук до м'язів не тягнулися дроти, що передавали сигнал бойової готовності.

— Це виходить за межі здорового глузду! Це ділова організація чи благодійне товариство для захисту особистих друзів?

— Триста тисяч доларів за минулий тиждень… Не має значення, звідки я це знаю, Ґейле, це не таємниця, мені сказав твій банкір. Гаразд, це твої власні гроші, але якщо ти сподіваєшся повернути їх собі з газети, то я тобі скажу — ми знаємо про твої махінації. Ти не зможеш перекласти цих витрат на корпорацію, жодного пенса, цього разу тобі це не вдасться, запізно, Ґейле, минули часи твоїх спритних оборудок.

Вайненд дивився на м'ясисті губи людини, яка видавала звуки і думав: «Це ви керували „Знаменом“ від самого початку, ви цього не второпали, але я це знаю, це були ви, це були ваші газети, і зараз мені нема чого рятувати».

— Так, Слоттерн і його друзі готові повернутися негайно; все, що вони просять — виконати вимоги профспілки, і вони відновлять контракти на колишніх умовах, навіть не чекаючи, поки відновиться наклад, — а це буде непросто, друже, скажу я тобі, — думаю, це дуже порядно з їхнього боку. Вчора я побалакав із Гомером, і він дав мені слово — хочеш почути, про яку суму йдеться, Вайненд, чи ти й без мене це знаєш?

— Ні, сенатор Елдрідж не зможе з тобою зустрітися… О, облиш, Ґейле, ми знаємо, що ти літав до Вашингтона минулого тижня. Натомість ти не знаєш, що сенатор Елдрідж скрізь розповідає, що й близько не підійде до цієї справи, навіть з примусу. А великого Крейґа раптово викликали до Флориди, так? Відвідує хвору тітоньку? Жоден із них, Ґейле, і пальцем не поворухне заради тебе. Це ж не якась дрібна оборудка, а ти вже не той, що колись.

Вайненд думав: «А я ніколи й не був кимось особливим, я ніхто, чому ви боїтеся дивитися мені в очі? Хіба не знаєте, що я найнікчемніший серед вас? Напівоголені жінки в недільному додатку, фото немовлят, передовиці про білок у парках — усе це віддзеркалювало ваші душі, головну суть ваших душ — а де ж була моя душа?».

— Чорт мене забирай, не бачу в цьому жодного сенсу! Якби вони жадали підвищення зарплатні, я міг би зрозуміти, я порадив би тобі боротися з покидьками до переможного кінця. Але це що таке — якась клята інтелектуальна сварка? Ми маємо позбутися останньої сорочки заради принципів або чогось такого?

— Ти не розумієш? Зараз «Знамено» стало церковним бюлетенем. Містер Ґейл Вайненд, євангеліст. У наших кишенях вітер, але ми маємо ідеали.

— Якби ж то була якась серйозна політична справа — але ж ні, якийсь божевільний терорист підірвав звалище. Усі сміються з нас. Чесно, Вайненд, я намагався читати ваші передовиці, якщо вас цікавить моя думка, це найбільша маячня, що будь-коли виходила друком. Ви думаєте, що пишете для викладачів університету?

Вайненд думав: «Я знаю тебе — ти з тих, що радше дадуть гроші вагітній повії, ніж голодному генію — я бачив раніше твоє обличчя, я зустрів тебе на вулиці та привів сюди: — „Коли маєте сумніви