Джерело - Айн Ренд

— Божевільний? Боїшся це сказати? Ти тут сидиш, і ці слова проступають просто в тебе на чолі, твоя остання надія. Божевільний? Роззирнися навколо. Візьми будь-яку газету і прочитай заголовки. Хіба там цього немає? Кожної-кожнісінької думки, що я її висловив? Хіба Європу вже не поглинуло, а ми не спотикаємося об той самий камінь? Усе, що я сказав, міститься в одному слові — колективізм. Хіба це не Бог нашого століття? Діяти спільно. Мислити разом. Відчувати — разом. Єднатися, погоджуватися, підкорятися. Підкорятися, служити, приносити в жертву. Спочатку було: «Розділяй і володарюй». Але потім — «об'єднуй і володарюй». Нарешті ми відкрили це.

Пригадуєш римського імператора, який казав, що він хотів би, щоб у людства була одна голова і він міг би відрубати?[13] Століттями люди сміялися з нього. Але сміється той, хто сміється останній. Ми здійснили те, на що він не спромігся. Ми навчили людей об'єднуватися. Це створює одну шию, що її можна тримати на прив'язі. Ми відкрили чарівний світ. Колективізм.

Поглянь на Європу, дурнику. Чи можеш ти розгледіти за пустопорожніми балачками суть? Одна країна присвятила себе служінню ідеї, що окрема людина не має прав, вони є лише в колективу. Індивідуальність там сприймають як зло, масу — як божество. Не дозволено жодних цілей і чеснот, окрім служіння пролетаріатові. Це перший варіант. А ось другий. Країна присвятила себе служінню ідеї, що людина не має жодних прав, їх має лише держава. Індивідуальність там сприймають як зло, расу — як божество. Не дозволено жодних цілей і чеснот, окрім служіння расі. То я марю чи це сувора реальність уже двох країн? Стеж за рухом обценьків. Якщо тебе лякає перший варіант, ми підштовхнемо тебе в другий. Упустимо тебе і змусимо там жити. Ми зачинили двері. Ми викарбували монету. «Орел» — колективізм, «решка» — колективізм. Боротьба доктрини, що вбиває індивідуальність, з іншою доктриною, що теж убиває індивідуальність. Віддай свою душу народові — або віддай свою душу лідеру. Але віддай її, віддай, віддай.

Моя технологія, Пітере, — запропонувати отруту як їжу й отруту як протиотруту. Не скупися на оздоби, але дотримуйся головної мети. Дай дурням вибір, дозволь їм порозважатися — але не забувай про єдину мету, що її необхідно досягти. Убити індивідуальність. Убити людську душу. Решта додасться автоматично. Поглянь на нинішній стан світу. Ти досі думаєш, що я божевільний?

Кітінґ сидів на підлозі, розчепіривши ноги. Він підняв одну руку і подивився на свої нігті, потім встромив її до рота і відкусив задирку. Але цей рух був оманливим; він увесь зосередився на єдиному відчутті, він слухав, і Тухі знав: він не матиме, що відповісти.

Кітінґ слухняно чекав; здавалося, слова не справляли на нього жодного враження; звук зник, і він просто чекав, коли він відновиться.

Тухі поклав руки на бильця стільця, ворухнув зап'ястками і підніс долоні, потім знову легенько ляснув по дереву, покірно завершуючи розмову. Він підвівся на ноги.

— Дякую, Пітере, — повагом мовив він. — Чесність викорінювати найважче. Усе своє життя я виголошував промови перед великими аудиторіями. Але це була промова, що її ніхто більше не почує.

Кітінґ підняв голову. В його голосі лунало передчуття жаху; він іще не був переляканим, але відлунював жахом, що прийде наступної години:

— Еллсворте, не йди.

Тухі став над ним і лагідно засміявся:

— Ось і відповідь, Пітере. Ось мій доказ. Ти знаєш, хто я такий, ти знаєш, що я з тобою зробив, у тебе не залишилося жодних ілюзій стосовно моєї доброчесності. Але ти не можеш мене покинути і ніколи не зможеш. Ти підкорився мені в ім'я ідеалів. Ти підкорятимешся мені без ідеалів. Бо це все, на що ти здатен… Добраніч, Пітере.

15

«Це прецедент. Наше ставлення покаже нашу суть. В особі Говарда Рорка ми повинні розчавити сили егоїзму й антисоціального індивідуалізму — прокляття сучасного світу, — бо вони наочно явили нам свої наслідки. Як уже згадувалося на початку цієї статті, окружний прокурор уже має докази — поки що ми не можемо їх оприлюднити, — що безперечно підтверджують провину Рорка. Ми, громада, вимагаємо справедливого покарання».

Це з'явилося в колонці «Один маленький голос» наприкінці травня. Ґейл Вайненд прочитав це в машині, їдучи з аеропорту додому. Він літав до Чикаґо, сподіваючись відновити контракт на три мільйони доларів, що його відмовилася продовжувати провідна рекламна агенція країни. Два дні відчайдушних зусиль виявилися марними; Вайненд втратив рекламодавця. Вийшовши з літака в Нью-Йорку, він купив місцеві газети. Автомобіль, що мав відвезти його до заміського будинку, вже чекав на нього. А потім він прочитав «Один маленький голос».

На мить Вайненд навіть засумнівався, яку газету тримає в руках, і глянув на назву. Але це було «Знамено», і статтю було надруковано однією колонкою, на першій шпальті.

Він нахилився до водія і наказав їхати в редакцію. Він тримав розгорнуту газету на колінах, аж поки автомобіль зупинився біля «Знамена».

Щойно увійшовши, він одразу дещо помітив. В очах двох журналістів, які вийшли з ліфта у вестибюлі; в позі ліфтера, який насилу поборов бажання обернутися і витріщитися на нього; у раптовому закам'янінні людей у його приймальні, в зупинці тріскотіння друкарської машинки на столі однієї із секретарок, у здійнятій і застиглій в повітрі руці другої — він зауважив очікування. Він зрозумів, що наслідки неймовірної події розуміє кожна людина в редакції.

Він уперше відчув невиразне сум'яття; тому що це очікування містило також сумнів стосовно результатів сутички між ним та Еллсвортом Тухі.

Але він не мав часу аналізувати власну реакцію. Він не міг дозволити собі звертати увагу на щось, окрім відчуття напруги, тиску на кістки обличчя, зуби, щоки та хрящі носа, — і він знав, що повинен стримати цю напругу, полегшити її, втамувати.

Ні з ким не привітавшись, він увійшов до свого кабінету. На стільці перед його столом сидів Алва Скаррет. Він мав брудну білу пов'язку на горлі, а його щоки пашіли. Вайненд зупинився посеред кімнати. Люди у приймальні полегшено зітхнули. Вайненд видавався спокійним, але Алва Скаррет знав, що це не так.

— Ґейле, мене тут не було, — витиснув він із себе надтріснутим шепотом, що й голосом було важко назвати. — Мене не було тут два дні. У мене ларингіт, Ґейле. Запитай у мого лікаря. Я щойно встав із ліжка, поглянь на мене, у мене температура під сорок, лихоманка, лікар мені забороняв, але я… підвівся, тобто, Ґейле, мене тут не було, мене не було!

Він не був