Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

— А навіщо пахнуть? — сердито сказав Зубов. — Знайшли час пахнути!

— Ну, брат, це вже їй даремно, — квіти не винні ні в чому.

— Хіба що квіти, — неохоче погодився Зубов. Глибоко пірнув, довго не з'являвся на поверхні. Виплив, видихнув, заявив захоплено: — А на глибині джерела аж печуть, такі студені, і пітьма там, як у шахті. — Поплив до берега брасом, повернув голову, спитав єхидно: — Бачив, як стильно маскуюсь? Не гірше за тебе, професоре!

Вони зійшли на плавучий наспіл купальні, лягли на теплі, вже нагріті сонцем дошки. Вайс помітив новий рубець від рани на тілі Зубова, затягнутий ще зовсім тонкою, зморщеною, як плівка на молоці, шкірою.

— Це де ж тебе?

Зубов нехотя озирнувся:

— Ти якими цікавишся?

— Найновішими, звичайно.

— Ну гаразд, — хотів ухилитися од відповіді Зубов, — адже я живий…

— А все-таки?.

Зубов помовчав, захопив у жменю води, попив з неї, потім сказав хрипко:

— Я ж у Варшаві в гетто з моїми хлопцями попав, але тільки після повстання, коли їхніх бойовиків майже всіх уже перебили. Ну, організував оборону. Потім, поранений, повз кудись і напоровся раптом на Водицю з Пташеком: вилізли з каналізаційного люка. Вони, виявляється, втікачам грати пропилювали, де вихід з тунелю на Віслу. Дехто врятувався — ті, хто не потонув. Ну, тут я, звичайно, і скис. Як вони мене звідти виволокли, я не знаю. Тижнів за два натякнув Брігітті: непогано було б у Берлін евакуюватися, ну, вона і добилася.

— То ким же ти тепер вважаєшся в німців? — спитав Вайс.

— Та ж бачив ти, — неохоче процідив Зубов. — Командую по лінії Тодта рятівними загонами з німців, але головним чином — в'язнями.

— Ну, і як?

Зубов сказав зніяковіло:

— Наші спочатку домовились убити мене. Народ організований, розумієш, постанову винесли. Один падлюка мені доніс про це. Ну, я, звичайно, розхвилювався: від своїх смерть прийняти — це вже, звичайно, ні до чого. А потім вирішив: пристрелити під якимось приводом при всіх в'язнях цього гада під час рятувальних робіт, але так, щоб усі зрозуміли, що до чого. Як порішив його, сказав: це був дуже поганого язика чоловік. Ну, видно, вони вже й самі на цього падлюку мітили. За день старшина підходить і питає: «Гер комісар, ви застрелили нашого товариша: він хотів зробити вам погане?» — «Не мені, а вам», — це я таке йому сказав. Подивилися ми у вічі один одному і розійшлись. Виходить, скасували після того своє рішення: багато було можливостей прибити мене, а не використали.

— А є випадки втечі?

— Обов'язково. Тікають, та ще як! — усміхнувся Зубов.

— Та це ж може на тобі позначитись.

— Чому? Складаю акт по формі, і всього діла: мовляв, спіймав і розстріляв на місці — за мною всі права на це. А декого фіксую у списках загиблих під час бомбування або завалів. Бухгалтерія у мене на ці справи чистенька. — Сказав заздрісно: — Почуваю а усього: вони і партійну, і іншу організацію мають, вони і вирішують, кому та коли тікати. Живуть колективом. А я для них, скажімо, як пішак — не людина, одна тільки постать.

— Слухай, а чому вони так здорово працюють?

— Та ж людей рятують.

— Німців, — нагадав Вайс.

— Та ти що! — обурився Зубов. — Знаєш, коли дітей задушених із розваленого бомбосховища виносять, дивитися немає сил, наче вони твої власні, ці діти. — Зітхнув: — От, значить, яка конструкція душі у радянських людей! І хто скаже, слабина в цьому чи сила…

— А ти як вважаєш?

— Як? А отак і вважаю.

Вони сіли до столика на відкритій. веранді кафе, вільній од відвідувачів цієї ранньої години. Кельнер, не питаючи про замовлення, приніс каву, булочки, штучний мед і крихітні, завбільшки з десятипфенігову монету, порції натурального масла.

Зубов відпив кави, гидливо зморщився:

— Набридло це пійло, краще замовлю пива.

— Та ти що! Пиво — вранці? Тут не прийнято.

— Ну, тоді щі вчорашні.

— Та добре вже, кинь дурниці вигадувати, — сказав Вайс.

Зубов подивився на брудне від димових згарищ, все в багряних відблисках, немов налите кров'ю небо, спитав сердито:

— Ти мені от що поясни. Союзники бомблять Німеччину. А чому німецька промисловість не тільки не знизила випуск продукції, але, навпаки, весь час його збільшує і кульмінаційна точка виробництва літаків припадає саме на час найсильніших бомбувань? І все це озброєння готується проти нас.

— А союзники лупцюють не по об'єктах, а тільки по німецькому населенню — з мстою тероризувати його і породити паніку, — продовжив його думку Вайс.

— Але гестапо так тероризувало населення, що де вже там бомбування! — сказав Зубов. — Недавно репресували понад триста тисяч чоловік. І, розумієш, вчора вночі я бачив, як на молочних цистернах фірми «Болле» і автомашинах берлінської пожежної охорони вивозили на Східний фронт стаціонарні батареї, що входять до системи ППО Берліна. А раніше туди послали дуже багато зенітних залізничних установок. Я вже не кажу про ескадрильї нічних винищувачів, знятих з берлінської ППО для цієї ж мети. Виходить, союзники повинні сказати гітлерівцям: «Мерсі, послуга чимала». — Поморщився, наче йому заболів зуб. — Похабна ця стратегія, от що я тобі скажу! Замість того щоб зламати хребет воєнній промисловості Німеччини, б'ють разом з гестапівцями цивільне населення. Союзники посилюють повітряний терор, а гестапівці — поліцейський. І німцеві від цього всього податися нема куди, хіба тільки на фронт. Всіх і змітають начисто тоталкою. І теж на Східний фронт женуть. — Сказав із злістю: — Був я тут на одному військовому заводику, дивився. Працюють німці, які відбувають трудову повинність. От, думаю, народ! А що виявилося? Бомбосховища немає, а хто залишить верстат — саботажник, йому пряма дорога до концтабору. У заводських зонах чергують не зенітники, а наряди гестапо. От і вся механіка. А найбільші військові заводи розташовані