Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

— Сам не знаю як. — І Вайс сказав невпевнено: — Може, витримав тому, що дуже хотів жити і жив у тюрмі, як справдешній в'язень. А що мені ще лишалось?

— Думки про самогубство не приходили до тебе?

— Ну що ти! — обурився Вайс. — Коли захворів там, страшенно боявся, що помру.

— Та це ж краще, ніж петля?

— У розумінні больових та психічних відчуттів — можливо, — погодився Йоганн. — Але, розумієш, якщо ти тримаєшся, то до останньої миті не перестаєш вірити, що будеш жити. — Досадливо поморщився: — І взагалі, знаєш, годі. Давай говорити про щось інше.

— Пробач, — замислено сказав Генріх, — мені це потрібно було знати на той випадок, якщо й зі мною щось таке станеться.

У цю мить у двері постукали, і на порозі з'явився Віллі Шварцкопф. На його обличчі відбився такий фальшивий подив, коли він побачив воскреслого Вайса, що той зрозумів: Віллі з самого початку добре знав усе, що його спіткало. І не випадково старший Шварцкопф вважав за потрібне сказати Вайсові, що про його відданість Вальтерові Шелленбергу ходять легенди.

— Ви своїм подвигом, гер Вайс, накоїли чорт знає чого. Тепер рейхсфюрер схоче кожного з нас випробовувати у відданості йому — до шибениці включно! — Зареготав і оголосив: — Ви штрейкбрехер, Йоганн, от ви хто! Зуміли вислужитись і піднестися над усіма нами. Недобре. Нескромно. Тепер далеко підете, якщо не спіткнетесь. — Попередив дружньо-довірчо: — Затямте, вашому успіхові заздрять, — і багато є людей, які не так схочуть простягти вам руку, як підставити ногу. — І закінчив: — Але я завжди відчував до вас особливу прихильність. Сподіваюсь, ви це пам'ятаєте?

Почувши такі слова з уст високопоставленого есесівця, Вайс зробив висновок, що перебування в тюрмі обіцяє йому в майбутньому чималі вигоди. І водночас попередження Віллі насторожувало: видно, цей успіх не такий уже і безпечний.

Віллі вийшов, щоб розпорядитися про вечерю.

Генріх мовчки розгорнув на столі карту, де було позначено становище на фронті.

Йоганн припав до карти. І те, що він побачив, переповнило всю його істоту такою радістю, що він мусив признатися Генріхові:

— Знаєш, найнебезпечніше для розвідника — це таке відчуття щастя, коли з ним не можна справитися.

— Скажіть, будь ласка, то він із самою смертю на «ти», то він, бачите, капітулює — впадає в паніку від радощів.

— Очевидно, в тюрмі трохи виснажилась нервова система, — спробував виправдатися Вайс. — Ти пробач, я піду, їй-право, я не маю бажання удавати на обличчі скорботу, коли твій дядечко заговорить про трагічне становище на фронті.

— Добре, — погодився Генріх. — Я скажу, що в тебе розболілась голова. Біль голови після тюрми — цілком можливо.

Великих зусиль волі коштувало Вайсові тамувати в собі бажання розпитувати про перебіг боїв на Східному фронті. Ці розпитування вимагали б дуже великого душевного навантаження. Нести на собі вантаж удавання, вести щоразу поєдинок з самим собою, висловлювати почуття, протилежні тим, що переповнювали душу, — таке напруження тепер для нього немислиме: треба берегти душевні сили.

Він передбачливо виробив для себе стиль поведінки ділового, цілком відданого своїй професії, гордого тим, що він прилучений до її таємниць, співробітника СД, який досяг великих успіхів. Що ж до вермахту — це не його відомство, Тому, коли співробітники обговорювали в його присутності перемоги або поразки німецької армії, Вайс зберігав незворушно-спокійний вигляд, одного разу й назавжди заявивши всім, що його емоції вузькопатріотичні й обмежені єдино справами розвідки. Він не бажає витрачати свою розумову енергію на обговорення проблем, що не стосуються безпосередньо його службових справ.

Ця декларація, яка стала принципом його поведінки, не тільки захищала Вайса від потреби надівати на себе ще одну личину поверх тієї, яку він носив, але й викликала повагу до нього як до людини строгих правил, що поставила перед собою тверду і ясну мету — зайняти високе становище в системі СД. І не завдяки якимось там зв'язкам, інтригам, підсиджуванню, а лише внаслідок здібності завжди з честю виконувати те, що йому приписує службовий обов'язок.

Та хоч як учився Вайс володіти собою, він, дізнавшись про вторгнення радянських армій на територію Німеччини, зазнав такого почуття щастя (подібного він не відчув навіть тоді, коли його випустили з тюрми), що йому здалось, він не зможе приховати його.

Цю небезпеку треба було подолати і нещадно розправитися з радістю, яка так владно заволоділа всією його істотою, що могла стати згубною.

От чому Вайс пішов від Генріха.

Він подався тинятися по місту.

Останніми днями Берлін зазнав особливо жорстоких бомбувань. Громаддя будівель з тьмяними, затемненими вікнами. У вогких підвалах, холодних, мов склепи, лежали покотом люди, загнані під землю черговим бомбуванням. Цілі райони перетворилися на руїни. Стояли плоскі чорні силуети аркових кам'яних стін, подібні до стародавніх руїн. Смерділо гаром, битою цеглою, щипало очі димом згорілої вибухівки, кам'яний пил висів у повітрі, немов піскові хмари в пустелі, зняті недавнім смерчем.

Багато зовсім мертвих вулиць, обабіч яких громадилися зубці зруйнованих будинків і насипи з каміння. Але бруківка була звільнена від руїн і навіть підметена. Очищати вулиці виганяли жителів з усього Берліна: вони роїлися тут із своїми дитячими колясками та ношами, складаючи в них каміння й уламки дерева.

За наглядачів над цими людьми призначались уповноважені націстської партії — від кожного вцілілого будинку, кварталу, вулиці. Вони мали на рукавах особливі нарукавні пов'язки і, наслідуючи гестапівців, тішилися владою над своїми покірними співвітчизниками.

Досить було одному з таких наці виявити пожильця підпорядкованого йому будинку, кварталу або вулиці в невиході на роботу, як рапортичка з обвинуваченням громадянина Третьої імперії в саботажі надходила до районного відділу гестапо. Ухиляння від трудової повинності дорівнювалося до зради рейху. От чому Берлін, зазнаючи бомбувань, у проміжках між ними все-таки мав вигляд «пристойний». Сотні тисяч берлінців, як підневільні раби, з ранку до ночі прибирали місто, надаючи кладовищам його вулиць вигляду стародавніх, але охайних розкопок з ретельно розчищеними шляхами. Володарі німецького народу могли вільно пересуватися в своїх машинах по