Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд
— Подумаєш, характер… — Я силувано посміхнувся.
— Воно тебе боїться, — сказала Олена. — Уперше бачу, щоб собака так боявся людини.
— А може, я вовк? — пожартував, тетеріючи од свого зухвальства. — Може, я вовк, тільки перекинувся в людину?..
Шофер озирнувся і вискалив зуби: веселі пасажири трапилися. Олена нічого не відповіла, вона уцитькувала своє щеня.
Швидко, але статечно ступав я хідником повз конторські вікна. На сходах дозволив собі підбігти, перестрибуючи через дві сходинки, але міцно тримався за поруччя. До приймальні зайшов поважно, без поспіху. Секретарка накривала друкарську машинку. Побачивши мене, підхопилася.
— Ви знаєте, тут таке було… — зашепотіла, озираючись на двері директорового кабінету. — По-перше, про вас уже двічі запитував Георгій Васильович. Ви, звичайно, знаєте, що він залишається директором? Але яке серце. Петре, яке серце! Сьогодні я закохалася в нього, слово честі. Не ревнуйте, ви такий розумненький, інтелігентний хлопчик, ви все зрозумієте. Це платонічне кохання. Уявляєте, ще нічого не відомо, усі упевнені, що його відправлять на пенсію. Раптом директор збирає в своєму кабінеті актив. Петре, це треба було бачити. Я стояла в дверях, дзвонили телефони, але я не могла відірвати очей від його обличчя! Ну, не суптесь. Петре, він як дитя безневинне, слово честі, він лише дарує мені сигарети, це так чисто! І ось уявляєте, усі почуваються, ніби на похороні, раптом він підводиться і каже схвильованим, мужнім голосом: «Товариші, це наша остання спільна нарада, завтра за цим столом сидітиме новий директор, я чесно прокерував конторою сімнадцять років, і мені хочеться попрощатися з вами…» Тут він заплакав, натурально заплакав.
Я поцілував її холодну щоку, рішуче ступив до кабінету директора.
— Нарешті! — вигукнув Георгій Васильович. — Ну як, зібрав своє паперове військо?
Отже, він уже говорив про мене з Прагнімаком, бо, окрім заступника, ніхто не знав, навіщо я відпрошувався.
— Готове до бою! — одрапортував я, шукаючи на обличчі директора слідів тривожного дня, — їх не було. — Форми номер три, виявляється, мені не треба, довідку з будинкоуправління підпишуть завтра, тепер з місця прожи…
— Ех, розвели ми бюрократію! — похитав головою Георгій Васильович, перериваючи мій монолог. — Є термінове доручення. Квиток на завтрашній матч уже маєш?
— Ні, — засумував я. — Так забігався. Та й не дістати, мабуть. Міжнародна зустріч (я згадав афіші на рекламних дошках).
— Теж мені молодь. Уже й крила опустив. Боїмося ми труднощів, боїмося. А колись не боялися. Гаразд, бери машину і мчи до стадіону. Знайома касирка там у мене, постукаєш, скажеш — для Георгія Васильовича. Візьмеш чотири квитки — два для мене та моєї Віки, хай спуститься зі свого Олімпу на грішну землю, і для себе із шофером. Як, виграють наші?
— Повинні виграти… — розгубився я, бо не знав навіть, які команди грають.
— Що я чую? — Георгій Васильович відкинувся в кріслі. — Де твоя бойова впевненість? Дух болільників — головне для перемоги!
— Виграємо, Георгію Васильовичу!
— Отак-от. А що, кажуть, Блохін не гратиме?
— Уперше чую.
Директорові кортіло поговорити про футбол, але я давився кожним словом. Це було для мене все одно, що аналізувати лексичні особливості китайської мови.
— Ех, не впізнаю свого помічника! — Директор зирнув на годинника. — Покійний Харлан був футбольний академік. Ото голова! Він знав результати зустрічей десятирічної давності. А футбольний прогноз!.. Ну добре, — нарешті змилостивився, — завтра матимемо час досконально обміркувати футбольні проблеми. Поїдемо з тобою, друже, у Мрин. Справи, браток, справи. Ранком приготуєш папери і щоб о десятій — як штик. Мусимо повернутися до футболу.
— Зрозумів, Георгію Васильовичу!
— Будь здоров! Біля стадіону машину відпустиш.
— Слухаю, Георгію Васильовичу! Дозвольте…
І тут обличчя директора схолодніло.
— Звідки це у вас, молодий чоловіче, «слухаю», «дозвольте»… З якої такої опери?
Я знітився і мовчав, аби ще більше не напсувати собі.
— У нашому колективі стосунки товариські. Звичайно, не якась там вакханалія, а з відчуттям відповідальності. Лише так, молодий чоловіче. Подумайте…
— Інерція, — промимрив я, ледь не плачучи від злості на себе.
— У нас із вами не мусить бути інерції, — твердо проказав Георгій Васильович, і чоло його заясніло. — Ми з вами не маємо права на інерцію. Ось так.
— Даруйте.
Я шанобливо схилив голову і вийшов.
Коли він нарешті пробився крізь юрму до каси і взяв квитки на футбол, пробило шосту годину. Початок вистави в оперному театрі (отже, курс на Вікторію, а Олену — в запасні…) — за півтори години. У ці півтори години треба було вкласти обмінне бюро (адресу він дізнався в секретарки директора), читальню — нашвидку переглянути останні публікації про футбол, інакше про що розмовлятиме завтра з Георгієм Васильовичем, і вечерю.
Шишига узяв штурмом переповнений тролейбус — люди верталися з роботи.
Він ступив у двір бюро по обміну житлової площі, як ступають першовідкривачі на берег невідомого континенту: з осторогою і тріумфом. На сірому асфальтованому квадраті юрмилися, жваво перемовляючись, люди. Шишига нерішуче зупинився, не знаючи, до яких дверей податись. До нього уже підходили:
— А ви що обмінюєте?
— Однокімнатну на Нивках.
Розчарована мовчанка.
— А що хочете?
— Однокімнатну чи двокімнатну в центрі.
— Ну…
Іронічне:
— Біля оперного — згодні?..
— Саме
