Гра у вoйнушку - Баса Джанікашвілі

Юрійович.

— Ми с нім єщьо Сухумі бомбілі, — промовив, посміхаючись, Земут Тумезович.

Гівіко поклав камінець у рогатку, відтягнув гуму, прицілився й зі словами «Пішла артилеріяаа!..» вистрілив.

Камінець і слова вилетіли одночасно. Громада, що зібралась у дворі, напружено очікувала результату. Мовчання порушив Борис Іванович Суркатов.

— Попал.

— Попал, конєчно! — гордий з дочасної перемоги Гурам підморгнув Гівіко. Тільки-но він сказав це, як літак спалахнув і почав розпадатися на частини.

Це був звичайний, стандартний вибух. Від попередніх вибухів він відрізнявся тим, що ніхто не впав на землю, ніхто не злякався оглушливого гуркоту і ні в кого не з’явилося відчуття катастрофи. Сім’я Дарчія вже звикла до такого видовища. Пілоти нагородили Гівіко аплодисментами. Гівіко на них не зважав і не зводив очей з обпаленого неба.

Таким красивим був цей атракціон! Червоний, зелений, блакитний і жовтий змішалися один з одним. Вони горіли, а у двір Дарчія спускався вцілілий пілот, літак у вогні в самозабутті занурювався кудись далеко, за гори, до землі.

— Молодєц, Гівіко! — похвалила сина Віра й попрямувала зустрічати нового гостя. Всі рушили до щойно прибулого Миколи Федоровича Сімака.

Мирне населення

— Коля, дорогой, ти жив? — обійняв пілота Земут Тумезович.

— Жив, как відішь, — піднявся Микола Федорович Сімак і струсив пил з форми. З колегами він привітався потиском руки.

Віра, як справжній військовий експерт, вмить зняла з гостя ремені парашута. Дмитро Юрійович вказав пальцем на Гівіко на дереві.

— Ето вот он, мальчішка вас подстрєліл.

— Обикновєнной рогаткой, — Гурам стояв і посміхався, немов дурень.

— Здравствуйтє, прошу к нашему скромному столу, — запросила до столу господиня.

Гівіко насупив брови і так, щоб зрозуміли всі, закричав: — Я нє мальчішка, мєня зовут Гівіко.

— Ой-ой, какой грозний! — помахав пальцем щойно прибулий.

Гості сіли за стіл. Гурам не зрадив рідній традиції і наповнив для Миколи Федоровича ріг.

— Дєло било так, дорогой Ніколай Фьодорович. Ми сначала сбілі подполковніка Нікіфорова А.Г., потом подполковніка Асименко Д.Ю., а потом уже подполковніка Суркатова Боріса, ілі просто Борю, і Ізмайлова Зємута Тумєзовіча. І ми хотєлі іх расстрєлять как воєнних прєступніков, — і передав гостю по вінця наповнений «штраф».

— А почєму воєнних прєступников? — Сімак зі спокійним обличчям узяв посудину.

— Потому что ми на дачє і ми мірниє житєлі, — Віра відповіла швидше і поклала на тарілку гостя баклажан з горіхами.

— Ето самосуд, конєчно, — Гурам спробував виправдатися, щоб згладити незручну ситуацію, наповнив гостям склянки.

— Ах, да, понімаю.

Тепер Віра взяла хачапурі й запропонувала чоловіку з рогом: — Угощайтесь, вот это я сама приготовила, очень вкусно.

— Самосуд так самосуд. А почєму нє расстрєля­лі? — Микола Федорович залишив Вірину пропозицію поза увагою.

— Да потому что у мєня било послєднєє жела­ніє, — втрутився в розмову Борис Іванович і за одним махом проковтнув гвезелі з м’ясом.

— І оні ісполнілі твойо послєднєє жєланіє? Что за люді еті грузіни, прєкраснєйший народ.

— Сначала випьєм, — підвівся тамада. — Дорогіє друзья, у нас такая традіція, что ми пьйом за наших дам. В етом случає, в ліце моєй жени, Вєри Юрьєвни, випьєм за нєє і за всєх жєнщін, коториє нас любят, обєрєгают, заботятся о нас. Ми без ніх жить нє можем.

— Правільно, нє можем, — погодився перший пілот.

— За тебя, Вєрочка, — швидко промовив Гурам і випив.

Едзгверадзе Барнаба

«Що це було? — думав Гурам Дарчія, коли пив вино бурштинового кольору. — Невже я такий п’яний?» (Ковток.) «Невже вино розговорило мене?» (Ковток.) «Коли я востаннє пив за дружину?» (Ковток.) «Що це таке? Чого мене навчила війна?» (Ковток.) «Невже воно дійсно так, як кажуть?» (Ковток.) «Чому я хотів врятувати сім’ю? Що це, якщо не кохання?» (Ковток.) «І це дійсно кохання?» (Ковток.) Гурам спорожнив склянку і поставив її на стіл.

«Завтра все почнеться наново?» (Ковток.) — Віра вдивлялась у тарілку і думала. «Протверезіє і думатиме інакше?» (Ковток.) «Знову повернеться до свого запитання без відповіді?» (Ковток.) «Краще б усе це скінчилось, або не знаю». (Ковток.) «Відчуваю, що вже й Гівіко обділяємо увагою». (Ковток.) «Він відчуває все і вже став агресивним». (Ковток.) «Чого він стільки випив, що так сп’янів? Чи він не напідпитку?» (Ковток.) Віра побачила, як Гурам поставив склянку на стіл.

— Спасібо за такое гостєпріімство. Я нє понаслишкє знаю про грузінок і всєгда восхіщался імі. За Вас! — сказав Дмитро Юрійович і випив.

— Да-а, за ето нужно випіть, — Микола Федорович виглядав спраглим і, піднявши ріг догори, випив одним духом.

— Принеси мені гітару, ну, принеси мені гітару, — заблагав дружину чоловік.

— Соромно, чоловіче, ми