Гра у вoйнушку - Баса Джанікашвілі

Перше кохання Земута завершилось трагічно. Його дружину збив потяг. Довго в траурі він не був, військова дисципліна добре натренувала його дух. Кілька років потому він одружився знову. Має одну дитину та одного онука. В день відправки до Грузії сім’я очікувала другого онука.

Земут Тумезович вже п’ятнадцять років на пенсії. Викладає у Московському інституті військової авіації. Для підготовки курсантів йому часто доводиться сідати за штурвал винищувача. Тому призов з резерву його не надто здивував. Просто стало шкода, що не встигне на народження онука. Перед тим як їхати до місця призначення, він попросив, щоб у разі, якщо він не повернеться, онукові дали його ім’я. Неважливо, чи народиться хлопчик, чи дівчинка. Земут Тумезович пожартував, адже був упевнений, що військова операція проти Грузії є лише ширмою, засобом для залякування американців. Гадав, що скоро повернеться, візьме відпустку й відвідає родину в рідному Татарстані. Але тепер, якщо він не повернеться назад, його заповіт буде виконано.

Микола Федорович Сімак. Чоловік середнього віку, чоловік битви, чоловік досвіду.

Маленького Колю виростив дідусь. Батьки померли у Другу світову війну під час бомбардування Сталінграда. Колю врятувала інтуїція матері. 22 серпня 1942 року, за день до того, як фашисти скинули бомби на місто, вона відправила його до дідуся у Липецьк. А Липецьк, якщо пригадаєте, фашисти не бомбили. Не бомбили тому, що більша частина пілотів Вермахту отримали звання пілотів у Липецьку. Тому німецьким пілотам було важко бомбити друзів та їхні родини. Це врятувало Колю.

Коля Сімак стояв у центрі Липецька, на вулиці Металургів, і разом з усім містом спостерігав за німецькими штурмовиками, які вільно перетинали небо. Липецьк знав, що окрім наказу існує історія. Цей факт він пам’ятатиме до кінця життя. Того дня Коля зрозумів, що найбільш гідна професія — пілот. Він виріс і став пілотом.

Микола Федорович має дружину та трьох дітей. Першій дитині тридцять п’ять років, другій тридцять, третій — двадцять дев’ять. Перший син пішов по сліду батька — став авіатором. Служить на авіаційній базі у Липецьку. Другий — музикант. Живе в Москві й грає у рок-гурті. Третій син — інженер заводу з переробки металу в Липецьку. Дружина Миколи — педагог з музики. Заслужений вчитель музичної десятирічки у Липецьку.

Микола Федорович вже п’ять років як на пенсії. Але російсько-грузинська війна поставила вимогу повернутись на державну службу. Не можу сказати, що він залюбки погодився на пропозицію. Він же шістнадцять років тому подарував грузинській землі не одну бомбу.

Коли у 1992 році він бомбив Сухумі, з неба впізнав той готель, де любив відпочивати з дружиною та дітьми. Бомбити місто було складно, але наказ він все ж виконав. Тоді він цілком зрозумів пілотів Вермахту. Микола Федорович Сімак — п’ятий пілот, якого за жертву обрав камінець, випущений Гівіко.

— Ти почнеш?

— Ні. Ти.

Віра звела курок і приставила пістолет до потилиці другого пілота, Асименка Дмитра Юрійови-ча. — Спа­сібо, что зашлі, — з посмішкою сказала вона і натиснула на спусковий гачок. Дмитро Юрійович забризкав мізками паркан. Гівіко злякався, та спробував не подати виду. Гурам поклав руку на синове плече і пригорнув до себе. Асименко впав головою на землю.

Тепер Віра підійшла до Миколи Федоровича Сімака. Приставила дуло до тімені. Їй не сподобалось бруднити паркан.

— Ето било просто офігєнно! — Сімак відчув на голові гаряче дуло кольта М1911.

— Спасібо, — Віра натиснула на гачок. Микола Федорович Сімак спочатку кілька секунд хилитався на колінах, немов ванька-встанька. Не зміг вибрати, куди падати, врешті схилився праворуч і ліг на траву. Очі в нього залишились розплющеними. З ніздрів потекли дві цівки крові.

Від звуку пострілу Гурам здригнувся.

— І мені дайте постріляти, і мені-і-і. Ви ж обіцяли! — заскиглив Гівіко.

Віра дмухнула на пістолет, як це робив Клінт Іствуд.

— Чому ти пообіцяв? Хіба можна маленькому хлопчикові бавитись зі зброєю? — не сподобалась ідея Вірі.

— Він чоловік, і йому подобається зброя, — Гурам спробував виправдати себе і забрав у Віри пістолета. Гівіко більше й слова не дав сказати батькові, вихопив кольт з його руки й підбіг до першого пілота: — Вот как я нє могу слєзть, — і всадив кулю прямо у скроню. Нікіфоров Анатолій Георгійович мов підкоше­ний упав на землю.

— Молодець, синку, — Гурам щиро зрадів такій сміливості сина.

— Все, досить! — закричала Віра й пішла до Гівіко. Гівіко ж підбіг до четвертого пілота і вистрілив тому у шию. Земут Тумезович Ізмайлов застогнав, але подякувати не встиг. Помер швидко.

Гівіко став над головою Ізмайлова.

— Я нє мальчуган! — навздогін кулі промовив він.

Але пілот вже не чув. Його душа відправилась у сорокаденну мандрівку.

Найпершим біля Гівіко опинився Гурам. Силою відібрав зброю і дав по голові.

— Геть здурів?

Віра врятувала Гівіко від наступного удару. Пригорнула його й очима показала чоловіку, мовляв, не треба більше бити. Гівіко заридав.