Гра у вoйнушку - Баса Джанікашвілі

Віра підскочила і кинулась до будинку.

— І вот я скажу, что ви тє самиє птічкі. Потому что ви скоро умрьотє, і ето вашє послєднєє застольє, так что я ужє пью за вас, как за усопших. Пусть вам зємля будєт прахом!

Віра винесла з дому п’ять рогів такого ж розміру і роздала пілотам. Потім неначе пір’їнку взяла двадцятилітровий бутель і наповнила кожен ріг. Гурам з гордістю спостерігав за діями дружини.

«Як мало потрібно жінці для щастя. Раз поцілував — і зробив щасливою. Ні, гадаю, час повертатись додому. Гадаю, час повертатись додому. Але поспішати не варто», — подумав він.

«Чому він мене поцілував? Скільки він вже цього не робив. Стільки років жодного разу не поцілував. Якщо добре пригадати, навіть руку мені не тиснув, я вже не кажу про щось інше», — Віра наповняла роги, немов вправний виночерпій.

Незважаючи на це, Гурам продовжив тост: — Ви тє птічкі, коториє упалі на самоє дно глубокого чувства. І ето чувство називаєтся дружба. За моіх друзєй, за вас! — сказав він і випив.

— Спасібо за еті тьоплиє слова.

— За вас, за ету прєкрасную сємью, за тамаду!

— Пусть зємля будєт нам пухом!

Роги спорожнювались повільно. Гурам першим закінчив пити і перевернув ріг. На ньому повисло кілька краплин. Гості наслідували приклад господаря і гордовито перевернули порожні посудини.

— Ну, Вєра Юрьєвна і Гурам Давідовіч, нам пора, — з жалем в голосі сказав Земут Тумезович. Гості підвелися.

— Чого ви поспішаєте? — для годиться сказала Віра, але зрозуміла, що там уже не було кому це чути, і більше не завдавала собі клопоту надмірною гостинністю. Двір Дарчія загомонів. У обіймах-поцілунках лише вартовий Гівіко помітив, що в небі все було не так добре, як хотілося. Звук чергового штурмовика наближався і наростав, і Гівіко взяв у праву руку камінець. Він пильно вдивлявся в небо, але це вже було складно — звечоріло. Беззбройним оком спостерігати за бомбардувальником у сіоньському небі дійсно було нелегкою справою, тому Гівіко розпачливо прокричав, що ще щось наближається, але ніхто цього не почув. Віра стояла там само, неподалік, і крізь сльози дивилась на гостей, що віддалялися.

П’ятий пілот, Микола Федорович Сімак, відділився від учасників застілля, які освідчувались один одному в любові, й почав оглядати двір. — Гурам Давідовіч, здєсь вам будєт удобно? — врешті знайшов він місце для розстрілу й очікував на відповідь Гурама.

— Да-да, конєчно, — витерла сльози Віра і вийняла з кишені пістолета.

— Как вам будєт удобно, дорогіє гості, — Гурам звільнив губи після поцілунку з Дмитром Юрійовичем. — Гдє ви скажетє, там і расстрєляєм.

Місце, що його обрав Микола Федорович, спо­добалось і решті пілотів. Біля дерева, скраєчку, так наче їм призначено померти під парканом. Це справді було непогане місце.

Гівіко було байдуже до того, що відбувалось на землі. Він вдивлявся в небо, намагаючись якось визначити місце перебування винищувача. Луна в горах змушувала дивитись його то праворуч, то ліворуч. Уже майже стемніло. Віра була єдиною людиною, чий рот не торкався іншого. Вона стояла і вражено дивилась на цю дивну російську традицію: цілування один одного в губи. Другою після сина Віра почула звук літака і не на жарт стривожилася. Вона підбігла до Гурама і вхопила його за руку.

— Здається, літак наближається, — вона хотіла звільнити чоловіка з обіймів, — Гураме, скажи йому, щоб не збивав більше, бо вб’ю його, так і знай.

Гурам послухався дружини і підійшов під дере­во: — Не збивай більше, синку, вони вже відлітають.

Гівіко, ясна річ, не відповів.

— Гівіко, синку, не треба нам більше полонених, — заблагала мати.

— Та й справді, годі, куди їх в пекло дівати стільки росіян? — прокричав батько.

Гівіко вперто зберігав право на мовчання.

Мати спробувала аргументовано пояснити, чому Гівіко має пропустити ще один атракціон: — Гівіко, у нас і їжі вже немає, синку, ти ж зганьбиш мене, так і знай. Не дай мені відпустити цих людей голодними. Злазь давай уже, досить!

Гурам обійняв Віру, підморгнув, мовляв, він знає вихід, не треба нервуватися, і так з одним заплющеним оком звернувся до Гівіко: — Злазь, і я дам тобі вбити одного росіянина.

Гівіко порушив мовчанку:

— Брешеш!

Гурам ще міцніше пригорнув Віру і поцілував у волосся.

— Коли я тобі брехав? Злазь — і дам вбити, — він згадав, що коли кохав цю жінку, її волосся мало такий самий запах — запах весни.

Гівіко задумався:

— Ану поклянись!..

Віра відчула, що Гурам згадав запах її волосся. Вона пригорнулася до чоловіка і тихо сказала Гівіко: — Коли твій батько тебе обманював, синку?

Гівіко давно не чув від мами слів «твій батько», вимовлених з такою інтонацією. Він ще раз по­глянув на небо, впевнився, що літак далеко, і зліз із дерева. Син підбіг до батьків і обійняв їх. Гурам поцілував Віру в губи і вдивлявся в її