Гра у вoйнушку - Баса Джанікашвілі

Останнє бажання

От і зараз його весела вдача справила вирішальний вплив на подружжя. Тобто за мить до розстрілу він сказав:

— А можно пєрєд смєртью послєднєє жєланіє?

Віра опустила пістолет.

— Що з ним робити?

— Не знаю… — Гурам розгубився.

— Я знаю. Читав у книжці, що перед смертю зазвичай виконують останнє бажання, — знайшов вихід Гівіко, що сидів на дереві, немов вартовий.

— Де ти це прочитав, синку? — відповіла мати.

— Що ти за книжки йому даєш читати, Віро? — Гурам звів угору брови.

Віра злякалась, що може зруйнуватися щойно на­бута сімейна єдність, і стала виправдовуватися: — Не знаю, він завжди сам шукає, що читати, — і сердито зиркнула на Гівіко. — Що ти читав, Гівіко?

— «Злочин і кару».

Тепер Віра повернулась до полонених:

— Какоє жєланіє? — здавалось, авторитет Федора Михайловича на неї вплинув.

— А у вас случайно нєту нікві? — сором’язливо запитав Суркатов.

— Что? — Віра запитливо подивилась на чоловіка.

— Нікві, гріби у вас такіє, — осмілів Суркатов.

Нікіфоров підтримав розмову: — Ой, я тоже знаю нікві. Ой, знаю, знаю.

— Гріби? Нє слишал такого, — приєднався до обговорення другий пілот.

— Вот попробуєшь, і послє етого і на расстрєл можно, — весело відповів Суркатов.

— Що? — Віра питала більше чоловіка, ніж засуджених.

— Нікві? Нікві? — перепитав у пілотів Гурам. Він зробив акцент на специфічному звукові «к», щоб упевнитись у бажанні росіян.

— Да, да, нікві, нікві, — підтвердив Суркатов.

Віра зрозуміла.

— Ой, ізвінітє, нікві нєту, що тепер робити з цими гостями? Чим годувати? — вона повернулась до чоловіка.

— Аух, — щиро захвилювався Гурам, — у нас є щось?

— Вино! — з відразою прокричав Гівіко.

— Ізвінітє, нікві нєту, но єсть очєнь вкусноє ісрім маквалі, — з обличчям по-справжньому стурбованої домогосподарки відповіла Віра.

— А что ето? — з лицемірною посмішкою поцікавився другий льотчик, Асименко.

— Ето соус для куріци, — швидко відповів обізнаний в грузинській кухні Суркатов.

— Как ви сказалі називаєтся? Ісрим мак… мак… — усе ще лежачи на землі і вчепившись пальцями у мох, спитав перший пілот Нікіфоров.

— Ісрім маквалі, — Віра сунула пістолет до кишені й кинулась до котеджу. — Сєйчас я прінєсу, стол накрою. Подождітє! — щось надзвичайне від­бувається в голові у жінки в такий час. Свідомість господині спрацьовує зазвичай швидше за маклера на нью-йоркській біржі, і з повним дотриманням логістичних законів вона починає продюсинг столу. Тому молекули мозку зі швидкістю світла дали Вірі зрозуміти, що для того, аби накрити стіл, їй знадобляться безробітні працівники: — Чого стоїш, давай неси вино, дай випити цим людям, сором так без поваги їх розстрілювати! — наказала вона чоловіку перед тим, як залетіти до кімнати під назвою кухня і зникнути там.

Чого тільки не побачиш на світі

— Значіт, у мєня віно такоє, что просто класс, ви такого віна нє пілі єщьо, — потер руки Гурам.

— Грузінскоє? — другий пілот, Асименко Дмитро Юрійович, проковтнув слину.

— Конєчно, грузінскоє. Я сам поставіл, із моєго віноградніка. Ето нє здєсь, ето в Кахєтіі, но пріньос віно сюда, для дорогіх гостєй, чтоб бєз тоста нє уходілі. Я сєйчас прінєсу, — сказав він і зник.

Натомість з’явилася Віра з великим блюдом із зеленню та стосом тарілок. Швидко переклала посуд на стіл, що стояв під деревом, і знов побігла до котеджу зі словами: — Нє уходітє, сєйчас стол накрою.

Якщо який-небудь сіонець пройшов би повз помешкання Дарчія, то побачив би таку сцену: три російських військових на колінах і з піднятими руками посеред подвір’я, вартовий Гівіко на дереві й наполовину накритий стіл. Якщо б цей перехожий зупинився і прислухався, то почув би такий діалог:

— Грузінскоє віно… — багатозначно промовив би Нікіфоров Анатолій Георгійович.

— Настоящєє… — глузливо відповів би Асименко Дмитро Юрійович.

— Какіє пріятниє люді, — підсумував би Суркатов Борис Іванович, він же Боря.

Пройшов би випадковий перехожий повз подвір’я Дарчія і задумався б: чого тільки не побачить людина під час війни.

Винні вуса

Перший пілот, Анатолій Георгійович, помітив на дереві Гівіко, який похмуро дивився то на небо, то на них, і спитав у нього:

— Ей, мальчік, как тєбя зовут?