Залишок дня - Кадзуо Ісігуро
— Пробачте, сер, але я маю передати вам одне повідомлення.
— Он як! — жваво озвався містер Кардинал, піднявши голову від паперів. — Від батька?
— Так, сер. У принципі, так.
— Хвилинку.
Юний джентльмен сягнув рукою у шкіряний портфель, що стояв біля його ніг, і витягнув звідти записника з олівцем.
— Кажіть, Стівенсе.
Я ще раз кашлянув і якомога невимушеніше промовив:
— Сер Девід хоче, аби ви, сер, знали, що леді й джентльмени відрізняються в кількох важливих аспектах.
Мабуть, я зробив невеличку паузу, готуючись до наступної фрази, бо містер Кардинал, зітхнувши, сказав:
— Я це прекрасно знаю, Стівенсе. Може, відразу перейдете до справи?
— Знаєте, сер?
— Батько постійно мене недооцінює. Я багато читав на цю тему і провів усі необхідні розвідки.
— Справді, сер?
— Останній місяць я тільки про це й думаю.
— Он як, сер... У такому разі моє повідомлення, напевно, буде зайвим.
— Можете запевнити батька, що я чудово ознайомлений із цим питанням. Оцей портфель, — він штурхнув його ногою, — напхом напханий нотатками про всі нюанси, які тільки можна уявити.
— Справді, сер?
— Мені здається, я обміркував усі комбінації, на які тільки здатен людський мозок. Буду вдячний, якщо ви запевните в цьому батька.
— Можете не сумніватися, сер.
Містер Кардинал, схоже, трохи заспокоївся. Він ще раз штурхнув свій портфель, на який я навмисно старався не дивитися, і сказав:
— Ви, напевно, дивувалися, чому я всюди ношу його зі собою. Що ж, тепер ви знаєте чому. Уявіть собі, якщо портфель відкриє хтось чужий.
— Дуже ніяково буде, сер.
— Хіба що, — юнак різко випростався, — хіба що батькові спало на думку якесь зовсім інше питання, яке я мав би обміркувати.
— Мені про це нічого не відомо, сер.
— Точно? То більш нічого про того Дюпона?
— Схоже, що нічого, сер...
Я доклав усіх зусиль, аби не видати свого роздратування через те, що завдання, яке — як я гадав — було вже позаду, і далі залишалося невиконане. Я збирався з думками, щоб спробувати ще раз, але юний джентльмен раптом схопився на ноги і, притиснувши до грудей портфель, сказав:
— Що ж, піду, мабуть, подихаю свіжим повітрям. Дякую за допомогу, Стівенсе.
Я мав намір якнайшвидше домовитися з містером Кардиналом про нову зустріч, але це виявилося неможливо, насамперед через те, що того ж пообіддя до маєтку прибув — на два дні раніше, ніж заплановано, — містер Льюїс, американський сенатор. Я перевіряв запаси харчів у коморі, коли почув угорі звуки, що їх ні з чим не сплутаєш: це шурхотіли колеса автівок, які заїжджали на подвір’я. Я поквапився нагору й перестрів у службовому коридорі міс Кентон — на тому самому місці, де ми востаннє з нею сперечалися, — і, мабуть, саме цей нещасливий збіг обставин спонукав її знову повестися так само по-дитячому, як і минулого разу. Бо коли я поцікавився, хто це приїхав, міс Кентон, не зупиняючись, випалила: «Пришліть записку, містере Стівенс». Її поведінка мене розлютила, проте я, певна річ, не мав іншого вибору, як поспішити нагору.
Містер Льюїс запам’ятався мені як огрядний джентльмен з добродушною усмішкою, що мало коли сходила з його лиця. Його передчасний приїзд явно завдав певних незручностей лорду Дарлінґтону та його колегам, які розраховували ще на день-другий підготовки в тісному колі. Але невимушені манери містера Льюїса і те, що він повідомив за вечерею, — мовляв, Сполучені Штати завжди стоятимуть на боці справедливості й охоче визнають помилки, скоєні у Версалі, — схоже, завоювали довіру «домашньої команди», тож незабаром розмова повільно, але впевнено перейшла від чарівних краєвидів Пенсильванії, рідного краю містера Льюїса, до майбутньої конференції. А коли джентльмени запалили сигари, деякі висловлювання знову набули конфіденційного характеру — як тоді, коли ще не з’явився американський гість. Зокрема, містер Льюїс сказав товариству таке:
— Справді, мосьє Дюпон може бути геть непередбачуваним. Тут я з вами погоджуюся, панове. Але хочу зауважити, що можете бути певні в одному. Навіть не сумнівайтеся, — подавшись уперед, він махнув сигарою, щоб підкреслити свої слова, — Дюпон ненавидить німців. Він терпіти їх не міг до війни й ненавидить тепер, і то так люто, що вам, панове, буде важко це зрозуміти.
Після цих слів містер Льюїс відхилився на спинку крісла, а на його обличчі знову заграла добродушна усмішка.
— Але скажіть, панове, — повів він мову далі, — француза навряд чи можна звинувачувати в тому, що він ненавидить німців, еге ж? Зрештою, він має на це поважну причину — хіба ні?
Містер Льюїс обвів поглядом стіл, за яким запала ніякова мовчанка. А тоді лорд Дарлінґтон сказав:
— Певного озлоблення, звісно, не уникнути. Однак і ми, англійці, довго й тяжко воювали з німцями.
— Але ви, англійці, відрізняєтеся від французів тим, — зауважив містер Льюїс, — що ви, як мені здається, перестали по-справжньому ненавидіти німців. А французи вважають, що німці зруйнували цивілізацію в Європі і їх за це треба покарати. Нам у Сполучених Штатах така позиція, звісно, здається непрактичною, але мене завжди дивувало, чому ви, англійці, не поділяєте поглядів французів. Адже, зрештою, як ви кажете, Британія теж чимало втратила через війну.
Знову настала ніякова пауза. Тоді сер Девід доволі нерішуче сказав:
— Ми, англійці, часто ставимося до такого інакше, ніж французи, містере Льюїс.
— Он як. Різниця темпераментів, так би мовити, — містер Льюїс усміхнувся ще ширше.
Він кивнув сам собі, ніби багато чого зрозумів, і затягнувся сигарою. Можливо, на мої спогади впливає те, що сталося пізніше, але мені здається, саме тієї миті я вперше відчув: доброзичливий, на перший погляд, американський джентльмен приховує в собі щось дивне, ба навіть лукаве. Однак лорд Дарлінгтон явно не відчував тієї підозри, що її в ту мить відчув я. Бо за кілька секунд ніякової мовчанки його світлість рішуче сказав:
— Містере Льюїс, буду відвертим. Більшість із нас, англійців, вважає нинішню позицію Франції негідною. Ви, звісно, маєте повне право називати це різницею темпераментів, проте я насмілюся стверджувати, що тут ідеться про щось більше. Не годиться так сильно ненавидіти свого ворога після того, як конфлікт завершився. Коли суперник упав на землю — усе, кінець. Лежачого не б’ють. Тому нам здається, що поведінка французів просто-таки варварська.
Його слова начебто припали до вподоби
