Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Не принижуйся перед цим негiдником, моя люба! — промовив отаман, не зводячи з дiвчини очей. — Коли так судилося, то помремо чесно, не зганьбивши себе. На Українi все влаштується i без нас…
Дарина пiдвелась i, обвiвши презирливим поглядом катiв, кинулась до Найди.
— Орле мiй! Наша славо! Я не принижусь бiльше!.. Прощай! Там побачимось! — i вона обвила шию коханого руками, злившись iз ним душею в останньому передсмертному поцiлунку.
— Вiдтягнiть її! — зненацька крикнула панi губернаторова, вiдчувши в своєму серцi якiсь ревнощi до цiєї дiвчини.
Найду потягли в двiр, а за ним i непритомну Дарину… Юрби цiкавих i в дворi, i на стiнах замку нетерпляче чекали страти. Панi Ядвiгу Кшемуський наказав вiдвести в покої.
— Слухайте, божевiльнi! — востаннє заговорив отаман, звертаючись до жовнiрiв. — Ви чините волю лиходiя, приреченого на жахливу смерть… i цим самi себе засуджуєте на загибель… Залiзняк уже звiльнив увесь край i йде сюди! Польськi вiйська розбито… Весь народ повстав… Вiн не лишить тут каменя на каменi… i за мою голову вiдплатить вам пекельними муками! Присягаюся всiм святим — не страх смертi змушує мене говорити, я не раз дивився в вiчi кирпатiй, а менi шкода вас… Схаменiться, перейдiть на бiк правди й скарайте наших мучителiв. Першого хапайте недолюдка-губернатора!.. Було видно, що отамановi слова справили враження — жовнiри захвилювалися i почали ремствувати:
— Ай справдi, панове, супроти Залiзняка нам не встояти… то чого ж гинути нi за цапову душу?
Скрегочучи зубами вiд злоби й нетерплячки, губернатор чекав, поки встановлять шибеницю. Нарештi все було готово, й вiн люто вигукнув:
— Взяти його! А цю, — показав вiн на Дарину, — прив’язати поки що до стовпа! Челядь, проте, не квапилась… Тодi наказ губернатора кинулася виконувати вельможна шляхта, переймаючи на себе обов’язки катiв. А Кшемуський скаженiв:
— Найда все бреше! От-от прибуде Стемпковський!
Отамана пiдвели до шибеницi, накинули зашморг… На щастя, Дарина не бачила нiчого: вона так i не прийшла до пам’ятi, навiть тодi, коли її прив’язували до стовпа.
Але в той час, коли Кшемуський тiшився муками своїх жертв, у замку несподiване зчинився страшенний гамiр: вiн виник десь у внутрiшнiх покоях i, наближаючись, наростав, мов буря… Усi скам’янiли… Почувся жiночий вереск, i знавiснiла панi губернаторова, в супроводi Теклi й iнших жiнок, вискочила у двiр з криком:
— Рятуйте! Гайдамаки в замку! Вдерлися через садовi дверi!
Ще не встигли сторопiлi жовнiри й шляхта збагнути жах свого становища, як iз вхiдних дверей вихором вилетiла юрба гайдамакiв; на чолi її був старий запорожець Таран, котрий приспiв з Мотронинського монастиря i приєднався до нижнього загону.
— Де Найда? — кинувся вiн до скам’янiлого вiд переляку губернатора.
— Онде! — тремтячою рукою показав Кшемуський на шибеницю.
— Мертвий? Ой орле мiй! — захлинувся слiзьми старий. — Що ж тобi, нелюде, зробити? Скажи, яку кару тобi придумати?
Губернатор трусився й не мiг вимовити жодного слова.
— Ти знаєш, кого ти стратив? Знаєш? — Дiд з ненавистю струсонув губернатора, а потiм, схопивши за руку його дружину, також приволiк її до нещасної жертви. — Знаєш, кого цей гаспид повiсив? Сина свого, рiдного сина: це — ваш Стась! Кшемуська несамовито крикнула i впала.
— Приведiть її до тями! Вiдлийте водою! Нехай втiшається смертю рiдної дитини, яку вбив диявол-батько… Весело тобi дивитися на мертвого сина? Та ще якого сина!.. Лицаря!.. Ось так i я мучився, коли ти закатував мою дружину й дiтей!.. Придивись, я — Свирид Таран… Пам’ятаєш — молодий, ставний, щасливий… а тепер сивий дiд… Та серце в мене те саме, що й колись було: останнi двадцять рокiв воно билося для помсти й дочекалося її!..
Запорожець пiдiйшов до прив’язаної Дарини й нахилився.
— Вона ще жива, тiльки непритомна… Розв’яжiть мотузку! А втiм, стривайте! Яке буде її життя? Сама мука.. Нi, їй лiпше не знати цього, не бачити свого орла мертвим… а швидше з ним зустрiтися там… Боже, прости i мене, i її! — вiн вихопив з-за пояса пiстоль i вистрiлив.
Дiвчина навiть не розплющила очей, вона тiльки стрепенулася й поникла, всiм тiлом повисши на мотузцi.
— Дивися, неситий звiрю, i ти, гадюко! — знову звернувся дiд до Кшемуського й опритомнiлої панi. — Ви, каїни, може, не вiрите моїм словам? То гляньте ж на родимку, що була у вашого сина на грудях… — I старий розгорнув на тiлi Найди, якого гайдамаки вже зняли з шибеницi, жупан.
— Мiй син! Стась!.. — вирвався несамовитий крик з уст матерi, й вона, наче мертва, впала на землю.
— Дорiжте її, коли ще жива, — звелiв запорожець. — А його прив’яжiть до жiнчиного трупа й покладiть ось тут, бiля шибеницi: нехай здихає з голоду… А ви, дiтки, грабуйте замок, рiжте всiх до ноги… Справте по нашому славному лицаревi страшнi поминки!
Головна брама була вже вiдчинена, через неї увiрвався другий загiн. Чинити опiр нiхто й не думав…
Гайдамацький рух зазнав поразки. Тяжко поранений Залiзняк з рештками свого вiйська подався на пiвдень, у запорозький степ. За добу шаленої гонитви гайдамаки вiд’їхали так далеко, що були в цiлковитiй безпецi. Але нiщо вже не могло врятувати їхнього ватажка: надвечiр наступного дня його не стало. Перед смертю, зупинившись у чистому полi. Залiзняк звелiв вивести себе на високу могилу, аби ще раз поглянути на милий серцю край; потiм попрощався з товаришами, нiжно обняв Прiсю, востаннє глянув на призахiдне сонце, що багряним золотом заливало широкий степ, i, припавши до рiдної землi, навiки склепив свої орлинi очi. Козаки накрили гетьмана прострiленою кулями червоною корогвою i мовчки опустилися на колiна. Вранцi вони шаблями викопали яму, наносили шапками землi й насипали своєму батьковi високу могилу…
Гонту в Сербиновi
