Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Сара швидко озирнулась… Це були страшнi люди, їхнi очi палали жадобою помсти; Петра серед них не було. Попереду всiх бiгли отаман Неживий i диякон.

— Змилуйтесь, ради бога! — заволали жiнки, падаючи на колiна й простягаючи до гайдамакiв руки.

— Ради бога?! — громовим голосом перепитав Неживий, зупиняючись посеред церкви. — Якого бога? Тим, хто хоче хреститися, буде даровано життя.

— Ми, ми! — залунали довкола вигуки; але їх заглушив владний голос Рухлi:

— Нi, нi! — закричала вона, потрясаючи над головою кулаками. — Нiхто з нас не хреститиметься, будьте ви проклятi!

— За коси витягнiть стару вiдьму, — звелiв Неживий.

Козаки пiдскочили до Рухлi, i в цей час вона побачила небогу.

— Саро, Саро, до мене! — заволала стара. З грудей дiвчини мимоволi вирвався крик.

— Дочку, дочку до матерi! — загукали гайдамаки. Усi озирнулися на Сару.

Блiда, з палаючими, немов чорнi дiаманти, очима, вона в цю мить була така гарна, що козаки остовпiли вiд подиву.

— Нi, цю залиште! — понуро мовив Неживий. — Я її беру собi… Сара майже не тямила, що коїться з нею. Коли її вивели з церкви, вона трохи спам’яталася, але, озирнувшись, мало знову не знепритомнiла: синагоги, костьоли й iншi будiвлi, котрi височiли довкола майдану, були охопленi пожежею; гуготiння полум’я, трiск i гуркiт будинкiв, що падали в огнi, зойки жертв, вигуки розлючених гайдамакiв — все це зливалося в один жахливий рев.

— Тягнiть сюди столи й ослони, несiть мед i горiлку! — наказав Неживий. В одну мить його наказ було виконано. Отаман сiв за стiл на чiльне мiсце й поруч себе посадовив Сару.

Почалася гульня…

Тим часом Петро, увiрвавшись до мiста, взявся розшукувати наречену.

Гершка, який стрiляв у пана гетьмана, вiн пiзнав одразу i тому зрозумiв, що й Сара має бути десь поблизу. Парубок тямив, яка небезпека їй загрожувала, жах охопив його серце, але вiн не втратив розуму й притьмом узявся за розшуки.

Не знаючи, куди бiгти, Петро хотiв був податися до замку, коли раптом до нього долинув несамовитий жiночий крик… Щось знайоме почулося Петровi в тому голосi; вiн кинувся туди, звiдки лунав крик, i натрапив на гайдамакiв, що бенкетували за довгим столом.

Бенкет уже кiнчався. Отаман Неживий стояв бiля столу, тримаючи на руках якусь знепритомнiлу дiвчину, її кучерi, що спадали з плечей густою хвилею, вiдразу привернули увагу Петра.

— Сара! — вигукнув вiн не своїм голосом i в одну мить опинився коло Неживого..

Так, це була Сара; але її блiде обличчя здавалося мертвим, очi були заплющенi.

— Жива, вмерла? — схопивши дiвчину за руку, крикнув Петро.

— А тобi яке дiло? — суворо спитав Неживий, вiдштовхуючи парубка.

— Я скрiзь її шукав, вона моя наречена! — з вiдчаєм гукнув Петро.

— Аз сьогоднiшнього дня моя! — перебив його Неживий.

— Змилуйтесь, порятуйте! — кричав парубок. — Сам пан гетьман засвiдчить, що вона моя наречена!

Вiд розпачливого крику Петра Сара опритомнiла; її вiї затремтiли й пiднялися, i… раптом дiвчина впiзнала коханого.

— Петро! — несамовито заволала вона й з такою силою рвонулася до свого нареченого, що Неживий не встиг її притримати.

Обхопивши Петрову шию руками, сердешна ревно заридала. Та Неживого це анiтрохи не розжалобило, навпаки — вiн ще бiльше розлютився.

— Пусти дiвчину! — гримнув отаман, пiдступаючи до Петра з палаючими очима.

— Хоч убий мене на мiсцi, — вигукнув Петро, — а я не поступлюся; ходiмо до гетьмана, нехай вiн нас розсудить, — присягаюсь, що погоджуся з усiм, що вiн скаже.

Сльози Сари й горе Петра, якого у вiйську всi любили, зворушили гайдамакiв.

— До гетьмана, до гетьмана! — закричали навколо.

— Добре! — промовив Неживий. — До гетьмана, то й до гетьмана! Згода!

Отаман мiцно схопив дiвчину за руку i потягнув вулицею, Петро пiшов слiдом, рушили за ними й гайдамаки юрбою.

Через кiлька хвилин вони вийшли на одну з бiчних, не зачеплених пожежею вулиць.

Посеред вулицi за довгим, заставленим горiлкою, медом i всякою їжею столом в оточеннi старшини сидiли Гонта, Залiзняк i Найда. Козаки їм прислужували, Прiся була тут же.

Процесiя на чолi з Неживим, що вiв якусь красуню, вiдразу привернула до себе загальну увагу.

— А що там, дiтки? Петре, i ти тут? — звернувся до парубка Залiзняк. — Що трапилось? Розповiдайте!

— Батьку, пане гетьмане, порятуй! Ти все знаєш… — почав Петро, затинаючись вiд хвилювання. — Сара… Наречена моя…

— Сара? — скрикнула Прiся, спершу не пiзнавши у цiй блiдiй, змученiй жiнцi своєї колишньої подруги. — Жива, здорова й тут з нами!..

Вона кинулася на шию Сарi, й обидвi подруги залилися гарячими сльозами…

Залiзняк, Гонта й Найда вислухали розповiдь Петра i, на загальну радiсть усiх гайдамакiв, звелiли вiддати дiвчину йому. Вирiшено було спершу охрестити її, а потому вiдгуляти весiлля.

Залiзняк i Гонта були за весiльних батькiв, а за дружок — Прiся й дочка Младановича, яку гайдамаки на вимогу Гонти залишили в живих.

Молодих щедро надiлили грiшми й подарунками. До пiзньої ночi гуляли козаки. На другий день Петро випросив собi дозвiл перевезти Сару на лiвий берег, щоб там знайти їй безпечний притулок.

Залiзняк охоче згодився на це й дозволив козаковi цiлий мiсяць пробутл з молодою дружиною. Петро й Сара упрошували й Прiсю їхати з ними, та вона рiшуче вiдмовилась.

Розпрощавшись з товариством, щасливi молодята нарештi залишили страшне мiсто й подалися мостити собi для щастя й кохання затишне гнiздечко…

А