Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Що ж, бiда невелика, — iз зловiсною усмiшкою вiдповiв Залiзняк, — доведеться лише справити нову шапку!.. Тiльки ж я не король тут, а гетьман: треба порадитися з товариством, як вiддячити вам за щире вiтання!..
I Залiзняк швидко обернувся до козакiв, якi супроводили його. В одну мить гетьман змiнився: обличчя спалахнуло, брови нахмурились, стан гордовито випростався.
— Гей, панове-товаришi! — гучним голосом крикнув вiн, високо пiдiймаючи прострiлену шапку. — Ось як зустрiли нас ляхи за те, що ми погодилися милостиво дарувати їм життя!.. Вирiшуйте ж, як вiддячити нашим вiрним приятелям?
— Смерть! Смерть iродам! — люто вигукнули повстанцi.
Цей вигук прокотився над юрбою, i все живе кинулося з майдану в рiзнi боки. За хвилину вiн спорожнiв…
Губернатор i шляхта, пустивши коней учвал, встигли сховатись в замку; решта побiгли в найближчi церкви, костьоли, синагоги, шукаючи захисту бiля священних вiвтарiв… Але все було марно!
Наче хвилi, що прорвали греблю, слiдом за втiкачами ринули гайдамаки… Незабаром вони роздiлилися: однi подалися вслiд за Гонтою до замку, де зачинилася шлях i з, iншi з палаючими головешками кинулися вулицями мiста. Пекельне полум’я.жхором закрутилося над Уманню…
Сара, з дозволу батюшки заховавшись у ризницi православної церкви, не бачила нiчого. Вона тiльки чула, як iз замку до брами проскакав iз своїм почтом губернатор — зустрiчати страшних гостей.
Завмираючи вiд жаху, Сара жадiбно дослухалася до звукiв, що долiтали ззовнi, очiкуючи, чим скiнчиться небезпечна зустрiч. Якийсь час було тихо. Та раптом до дiвчини докотився грiзний крик гайдамакiв… Сара вiдразу зрозумiла, що сталося… В першу мить вона немов скам’янiла, але страх смертi й пристрасна жага життя надали дiвчинi сили. В розпачi, не тямлячи себе, вона кинулась у вiвтар; бiля престолу стояв священик i, звiвши до iкон очi, тремтячими вустами творив молитву.
— Смерть, смерть, панотче! — закричала Сара, падаючи перед старим на колiна. — Гайдамаки вдерлися до мiста… Врятуйте, врятуйте мене… Я жити хочу!..
Iз спотвореним вiд жаху обличчям вона чiплялася за руки й за ноги батюшки, немов потопаючий, що хапається за щоглу корабля, який iде на дно…
— Молись, молись! — тремтячим голосом, сповненим урочистостi й жаху, мовив священик i пiдтягнув дiвчину до великої iкони розп’ятого Христа. — Йому молися!.. Вiн один всемогутнiй… Вiн урятував i отрокiв у палаючiй печi… Молися, проси чуда… Вiн усе може…
Захлинаючись од ридань, Сара почала вигукувати слова молитви, плутаючи слов’янськi слова з єврейськими i благальне простягаючи до iкони руки та б’ючи себе кулаками в груди…
Гамiр наростав… Повз церкву iз зойками й риданнями бiгли юрби людей…
Ось кривавим блиском спалахнули вiкна, усю церкву багряним сяйвом освiтила заграва; пролунав страшенний гуркiт, вiд якого задрижали стiни, i в ту ж мить дверi храму розчинилися навстiж пiд натиском юрби.
— Гайдамаки! — не своїм голосом крикнула Сара i, заслiплена жахом, знов кинулася до священика.
Але то були не гайдамаки… З несамовитими зойками до церкви вбiгли єврейськi жiнки — старi, молодi, дiвчата. У багатьох на руках були дiти…
Церква сповнилася риданнями й криками.
Сара зрозумiла, що тепер уже й храм не захистить: уся ця юрба нещасних жiнок теж прибiгла шукати порятунку в ньому, й тепер нiхто з гайдамакiв не повiрить їй. Сарi, що вона прийшла сюди як справжня християнка.
— Замикайте дверi, завалюйте вхiд! — кричав хтось iстеричним голосом.
— Хрести, хрести всi надiньте! Берiть у руки iкони, Єгова заради дiтей простить нам! — чулося вперемiж з риданнями.
— Молiтеся, молiтеся Христовi-спасителю, молiтеся зi мною разом, — проголосив, тремтячи, блiдий священик, з’являючись у царських вратах i високо пiдносячи напрестольний хрест. — Його кличте, вiн всесильний i благий, вiн може убогим стiнам цього храму дати неприступну мiць залiза, вiн може перенести храм на недосяжну гору. Покайтеся й молiтеся… Милосердю Христа немає меж.
Вигляд старого сивого батюшки, його голос, тремтячий, але сповнений вiри, сльози, що котилися по лагiдному обличчю, — все це привело юрбу в екзальтацiю, — серця жiнок жарким полум’ям охопила судорожна остання надiя.
— Змилуйся! Змилуйся! — закричали вони, падаючи на колiна й простягаючи до священика немовлят. — Молися за нас, хрести нас! Ми вiримо в твого Христа!
— Нi, нi! — зненацька пролунав хрипкий, пронизливий голос, i на амвон вискочила страшна стара жiнка з розпатланим сивим волоссям. — Прокляття тому, хто це зробить! Мовчiть, божевiльнi, ваше вiдречення не врятує вас од смертi. Вона летить за вами на широких чорних крилах! Кривава, жахлива! Тут, тут, уже близько! Чуєте, як регоче, як лютує вона довкола! Ввiйдiть же на той свiт, не опоганенi хлопською вiрою. Прокляття на голову того, хто посмiє послухати священика! Хай захлинеться зрадник у кровi дiтей своїх, нехай духи пекла терзають його й пiсля смертi!..
Моторошний голос старої змусив усiх замовкнути. Жiнки мимохiть озирнулися i завмерли, прикутi до мiсця якоюсь незбагненною силою.
Сара вискочила з вiвтаря, з жахом глянула на страшну жiнку — i нараз пiзнала її. Це була Рухля… Але не та, хитра й вкрадлива, котру дiвчина звикла бачити у Кам’янцi, — нi, перед нею стояла зловiсна фурiя, вiд самого вигляду якої холола кров. Хрипким голосом вона викрикувала дикi прокляття.
— Покайся, покайся, безумна! — нарештi вигукнув батюшка, високо пiдiймаючи хреста.
Та страшенний грюкiт у дверi заглушив його слова. Жiнки несамовито закричали. їхнiй крик злетiв пiд склепiння i вiдразу затих. Усi занiмiли в моторошному чеканнi…
Сара стояла непорушне, приготувавшись до найстрашнiшого. "А може, Петро з ними… — останнiм вогником спалахнула надiя в душi дiвчини. — Може, це вiн ломиться сюди, щоб врятувати її? Ох!.." — Задихаючись од стримуваних ридань, Сара пiдвела очi на осяяний загравою пожежi образ Христа.
I в цю мить дверi з гуркотом упали:
