Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Сара побожно припала до хреста й вiдчула в своєму серцi той наплив релiгiйного ентузiазму, який веде мученикiв на вогнища, осяваючи їхнi обличчя усмiшкою блаженства.
— Лисянський священик iмення ще тобi не дав? — спитав батюшка.
— Нi… Вiн уже мав охрестити й повiнчати мене… — зашарiлася дiвчина й знову залилася слiзьми, — але мiй батько, несподiвано… завiз мене на Подiлля… а тепер в Умань… Розлучив навiки… Де тепер Петро, син титаря лисянської церкви, я не знаю… я помру християнкою… i там зустрiнуся…
— Бiдолашне дитя моє! Надiйся i вiруй… а в бурю тебе збереже сей храм… його дверi й для тебе будуть вiдчиненi… Даю ж тобi ймення Варвари-великомученицi, в iм’я отця, i сина, i святого духа… Амiнь, — i священик тричi перехрестив Сару.
В поривi пристрасного релiгiйного почуття дiвчина упала ниць перед аналоєм i занiмiла в безмовнiй молитвi…
Настав третiй день облоги. Настрiй в обложених усе ще був бадьорий. Пиво й мед з погребiв Младановича збуджували енергiю. Справжню причину цiєї щедростi панство приховувало, але таємниця от-от мала розкритись, бо в губернаторському ставку-цистернi воду вже вичерпали… На лихо, стояла страшенна спека — лiто було в самому розпалi.
Ще з раннього ранку на вишках усiх веж юрмилися люди: вони озирали околицi й дiлилися своїми спостереженнями з натовпом, що стояв внизу… На запитання: "Чи не видно королiвських вiйськ? Чи не прийшли москалi?" — з веж лунала одна й та сама вiдповiдь: "Нi, не видно нiкого!"
Цi невтiшнi повiдомлення пiдривали вiру в обiцянки губернатора й посилювали тривогу; але уманцi все ще крiпилися, боячись втратити останню надiю…
На четвертий день облоги, надвечiр, по мiсту прокотилася жахлива чутка, що нiде немає й краплини води.
Уже двi доби населення не одержувало її, але терпiло спрагу, вважаючи, що вода зберiгається на випадок крайньої скрути; нинi ж фатальна дiйснiсть постала перед мешканцями Уманi в усiй своїй жорстокостi, їх охопив божевiльний розпач.
Зчинився страшенний гамiр: довкола залунали безтямнi вигуки, несамовитi зойки, надривнi благання й шаленi прокляття, а до них долучилося ще й жалiбне ревiння худоби… З настанням ночi панiка посилилась… люди, мов божевiльнi, з перекривленими вiд жаху обличчями й палаючими люттю очима блукали мiстом, щось вигукуючи; деякi матерi в нестямi власними руками душили своїх дiтей…
На ранок загальне збудження дiйшло до такої межi, що розлючена юрба, зiбравшись коло замкової брами, з погрозами й лайкою почала викликати губернатора…
Вiн вийшов у супроводi Веронiки й Шафранського. Знавiснiлий люд зустрiв їх погрозами й прокляттями, посипалися докори, — мовляв, ще з весни почали укрiплювати фортецю, а про воду й не подумали. Шафранський нагадав, що колодязь копали.
— Вниз би тебе головою у той колодязь! — крикнув хтось у юрбi.
— I губернатора туди ж! — озвався iнший голос. Кiлька каменюк полетiло в браму, але вiдстань поки що гарантувала безпеку представникам влади.
— Посилай просити миру! — знову гаркнув перший голос.
— Миру! Милосердя! Пощади! — пiдхопив натовп, чiпляючись за цю думку, немов потопаючий за соломинку.
Тiльки один рудий єврей, з запаленими божевiльними очима, видряпавшись на спини сусiдiв, замахав руками й несамовито зарепетував:
— Смерть гайдамакам!
Та його самотнiй голос юрба заглушила буйним ревом.
Губернатор i сам вважав, що капiтуляцiя була єдиним виходом iз жахливого становища, а тому, вислухавши вимоги населення, звелiв пiдняти на вежi бiлий прапор. Шафранський, жестом руки угамувавши крики натовпу, урочисто оголосив, що вiн сам поїде у ворожий табiр, i заприсягся головою домогтися, щоб при здачi Уманi було збережено життя i майно її жителiв.
Хвилину тому юрба ладна була закидати Шафранського камiнням, а тепер, коли з’явилась надiя на порятунок, вiтала його вигуками радостi.
Через годину Шафранський повернувся, виконавши свою обiцянку.
Гетьман Залiзняк дав лицарське слово, що гарантує всiм безпеку й збереження майна, за яке вiзьме лише помiрний викуп, але застерiг, що все мiсто, уся панська й державна власнiсть iз зброєю й запасами переходить до гайдамакiв. Єврейське населення радiло. Пани покiрливо мовчали.
Незабаром гайдамацькi загони пiдiйшли до головної брами. Усе начальство фортецi, на чолi з губернатором, який держав у руках хлiб-сiль, вишикувалося перед брамою, щоб урочисто зустрiти гетьмана.
Ось вiн у супроводi Найди, Гонти й цiлого почту значних козакiв на чистокровному конi в’їхав на фортечний мiст… Загули дзвони в храмах, вийшло з хрестами духiвництво… Орлиний погляд Залiзняка свiтився ласкавою усмiшкою. Вiн поминув браму… I нараз з юрби уманцiв пролунав пострiл-Крик жаху знявся над майданом. Пострiл був влучний: куля пробила шапку Залiзняка, вiн навiть вiдчув, як шалена черкнула по його чупринi. З-пiд шапки потекла яскраво-червона цiвка кровi. Обличчя гетьмана лиховiсне зблiдло, в душi його кипiв страшний гнiв.
— Друже, тебе поранено? — сполошився Гонта, почервонiвши вiд лютi.
— Дряпнуло! — кинув йому Залiзняк, зневажливо примруживши очi, i, поволi знявши з голови прострелену шапку, глянув у той бiк, звiдки пролунав пострiл.
Младанович, Шафранський, шляхта i євреї, якi вийшли назустрiч гайдамакам, вiдчули, що цей пострiл вирiшив їхню долю, й мимохiть слiдом за гетьманом озирнулися на зухвальця. Юрба розступилася. Всi побачили рудобородого єврея, обличчя якого палало несамовитою злобою. Залiзняк вiдразу впiзнав його: це був Гершко, той самий Гершко, якого вiн на прохання покiйного лисянського батюшки колись помилував. Очi гетьмана блиснули страшним вогнем…
— Спасибi за ласку, вельможнi пани, — з кривою посмiшкою промовив вiн, умисне чемно вклоняючись губернаторовi. — Тiльки шкода, що зiпсували шапку й подряпали лоба, та ще й чуприну обсмалили…
— На бога, вельможний пане, прости! Ми не знали про замiр зухвальця… Його негайно скарають
