Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Отаман кинувся назад, на кiлька схiдцiв спустився в пiдземну галерею i наткнувся на якусь брилу, що загородила вхiд; за нею було чутно метушню i стурбованi голоси… Найда спробував зрушити брилу, та вiдразу зрозумiв, що це не пiд силу людинi.

— Поспiшайте назад! Ми вiдрiзанiї — крикнув вiн. — Нехай диякон iз загоном мерщiй перелазить через огорожу й здобуває замок… Ми ще спробуємо вiдчинити браму.

Потiм, повернувшись у кабiнет, Найда прошепотiв до товаришiв:

— Нас пiдстерегли… Та хоч би там що — гайда за мною! Тiльки швидкiсть i вiдвага ще можуть урятувати нас!

Навпомацки отаман знайшов дверi в коридор; вiн знав, що в кiнцi його були сiни з двома виходами: один вiв до брами, другий — у сад. Ледве чутно ступав Найда, а за ним товаришi… Але тiльки-но вiн вийшов у сiни, як раптом збоку на нього кинувся добрий десяток озброєних людей-То були слуги Кшемуського. Попереду їх стояв сам губернатор, що вiдразу пiзнав у полоненому свого недавнього гостя, якого в замку так ласкаво усi приймали, вважаючи його за польського лицаря.

— А! То ти ось яка птиця! — зловiсно мовив губернатор.

— Атож, я запорожець! Найда, коли твоя мосць чула це iм’я! — твердо вiдповiв отаман, дивлячись прямо в вiчi ненависному вороговi. — Шкода, що мене схопили твої посiпаки, а то ми звели б старi рахунки, пане губернаторе.

— Якi рахунки? — здивувався Кшемуський. — Чим я завинив перед тобою або твоїми товаришами?

— Чим? Згадай, скiльки ти пролив людської кровi, скiльки сирiт пустив по свiту, скiльки слiз виточив у нещасних!.. Та в тих сльозах тебе можна втопити! Ще раз кажу, шкода, що ти втечеш од моєї руки… Ну, дарма — прийде iнший месник! Веди ж мене на страту, недолюдку, але затям, що в тебе за плечима стоїть смерть… страшна смерть!

Найдинi слова так вразили губернатора, що вiн спершу й слова не мiг промовити, тiльки цокотiв зубами вiд злоби й страху. Шляхта, що його оточувала, люто загаласувала:

— Заткни ж йому пельку, ясновельможний пане!

— На шибеницю! — ревнув нарештi Кшемуський, бажаючи якнайшвидше позбутися зловiсного пророка.

Отамана потягли в двiр…

У цей час надiйшла стривожена панi Ядвiга й, побачивши полоненого, заточилася.

— Єзус-Марiя! — хотiла вона крикнути, але голос у неї обiрвався. — Що це коїться? Наш коханий гiсть, славний лицар вiтчизни…

— Не хто iнший, — перебив дружину Кшемуський, — як хлопський шпигун, довудца гайдамакiв, диявол iз пекла, проклятий Найда!

— Ой, води! — скрикнула панi губернаторова i, коли б не офiцери, якi стояли поблизу, впала б додолу.

— Ти, люба, не тривожся! — почав заспокоювати Кшемуський дружину, що потроху приходила до пам’ятi. — Цей схизмат не вирветься з моїх рук, нi! Вiн був у нас тодi з пiдступною метою: вивiдати потаємнi ходи… i хотiв по-зрадницькому, як Юда, продати нас… Але тепер вiроломний зрадник у моїх руках i за кiлька хвилин його повiсять!

— На бога! Не треба! У мене серце розривається! Тут щось не так… Цього не може бути… Це жахливо… Вiн не може бути злочинцем… Хiба такi очi… i голос… можуть бути у розбiйникiв? — голосила панi, не тямлячи, що говорить i чому захищає Найду.

— Що ти? Що ти? — силкувався припинити потiк її диких, несамовитих слiв губернатор. — Опам’ятайся! За кого ти просиш? Тобi ж кажуть, що це Найда… заклятий ворог наш… Вiн i сам признався, тут щойно всiм погрожував смертю… проклинав нас… Вiн не поляк, вiн — хлоп!.. Вiн шпигун i зрадник!

— Ой боже мiй, що ж це? — ламала руки панi губернаторова. Вона не могла перебороти своєї незбагненної симпатiї до Найди.

Тим часом жовнiри, що тягли отамана на страту, зупинилися. Шляхта, невдо-волена затримкою, почала ремствувати.

— Що ж це? Невже заради примхи… через незрозумiлий жаль… уникне страти такий злочинець? — чулися голоси.

Найду теж вразило це заступництво, торкнувши в його серцi давно замовклi струни… I тепер вони бринiли, немов забута пiсня, гамуючи злобу й навiваючи якусь дивну розчуленiсть. Отамановi раптом стало жаль свого молодого життя… "Умерти на порозi щастя — це безглуздя, але вмерти, не попрощавшись з коханою, — це найстрашнiше! Та де вона? Може, губернатор уже вiдпровадив її додому? Але Дарина не поїхала б… А якщо не поїхала, то чому не йде сюди? Усе в замку пiднялося на ноги… вона б на гамiр прибiгла перша… Чи не кинув її у льох цей негiдник?" — такi думки роїлися в головi Найди, й вiн, щоб вiдтягти якось час, лагiдно мовив до Кшемуської:

— Панi… твоє заступництво зворушило мене… I я б вiддячив тобi тим же… Але доля позбавляє мене такої можливостi…

У цю мить залунав пронизливий зойк: на сходах з’явилася Дарина. Найда похитнувся.

Дiвчина знала про падiння Уманi й нетерпляче чекала свого судженого в замку… I раптом гамiр, крики… Вона кинулась до дверей, але покiй було замкнено ззовнi. Довго панна кликала слуг i смикала дверi, поки нарештi вони розчинились…

Побачивши зв’язаного Найду, Дарина зрозумiла, що справу програно й що страшний кiнець неминучий; з розпачем приреченої вона кинулася губернаторовi в ноги й почала благати:

— Зглянься! Змилуйся! Мiй батько вiддячить тобi сторицею!.. Не може вмерти цей лицар! Вiн — мiй наречений!

— Ха-ха! То ось яка ти дочка генерального обозного! — зловтiшне просичав Кшемуський. — Це одна зграя…

— Змилуйся! — не тямлячи себе, волала Дарина, хапаючись за полу губернато-рового жупана. — Зглянься, пане!

— Ах ти, гадюка! — крикнув Кшемуський i затупотiв ногами. — Мотузку на них обох! Тiльки її спочатку прив’язати до стовпа, до