Хіппі - Пауло Коельо
Вона поглянула на нього і всміхнулася. Сподівалась усмішкою сказати все: вона дуже рада, що Пауло супроводитиме її в мандрівці, але просто не могла висловити цього.
— Ти платиш за каву, — сказав він, підводячись. — Я вже купу грошей витратив сьогодні на штраф.
Пауло прочитав усмішку на її губах, яка мало приховувала радість. Вона сказала перше, що спало на гадку:
— Тут жінки завжди платять за себе. Ми не створені як об’єкти пожадання. А тебе оштрафували, бо мене не послухав. Та все гаразд, я й не хочу, аби ти мене слухав, і сьогодні я плачу.
«От нудна жінка, — подумав Пауло, — завжди має готову думку на все», — хоча насправді був у захваті від її манери щомиті стверджувати свою незалежність.
Поки вони поверталися до агенції, він запитав, чи вона й справді вірить, що можна доїхати до Непалу, такого далекого краю, заплативши так дешево за квиток.
— Кілька місяців тому я теж мала певні сумніви, навіть коли побачила вирізку з оголошенням про автобуси в Індію, Непал, Афганістан — завжди від сімдесяти до ста доларів. Аж доки не прочитала в «Арку», такому альтернативному журналі, розповідь однієї людини, що поїхала й повернулася, і відчула безмежне бажання зробити те саме.
Вона змовчала про те, що збиралася лише поїхати туди, а повернутися за багато років. Пауло могла не сподобатися ідея вертатися самому через тисячі кілометрів, що їх відділяли від пункту призначення.
Тож мала пристосуватися до цього: жити — це пристосовуватись.
ой славнозвісний Magic Bus не мав нічого чарівного й аж ніяк не був схожий на плакати, розвішані в агенції, — кольоровий кузов, увесь у малюнках і гаслах. Це був просто автобус, який свого часу правив за шкільний транспорт, без відкидних сидінь та з багажником на даху, де лежали припасовані запасні каністри з бензином та шини.Водій зібрав групу — десь із двадцять осіб — здавалося, що всі ніби з одного фільму, хоча вік міг варіюватися від неповнолітніх утікачів із дому (було двоє дівчат такого штибу, у яких жодного документа не спитали) аж до одного пана з устромленими за горизонт очима і з виглядом, ніби вже досяг просвітлення, до якого так прагнув, і тепер вирішив здійснити прогулянку. Довгу прогулянку.
Водіїв було двоє: один розмовляв з англійським акцентом, а другий мав виразно індійську зовнішність.
— Хоча я ненавиджу правила, нам доведеться підкоритися деяким. Перше: ніхто не може мати при собі наркотики після перетину кордону. У деяких країнах це призводить до ув’язнення, а в інших, як-от в Африці, можуть відрубати голову. Сподіваюся, ви добре зрозуміли зміст сказаного.
Водій зупинився, щоб переконатися, що всі зрозуміли. Люди, здавалося, повністю прокинулися.
— Унизу, у багажнику, я везу каністри з водою й армійські пайки. Кожен пайок містить м’ясний паштет, галети, злаково-фруктовий батончик, плитку шоколаду з горіхами або карамеллю, порошковий апельсиновий сік, цукор, сіль. Готуйтеся бути без гарячої їжі після того, як проїдемо Туреччину.
Транзитні візи будуть видані на кордоні. Вони платні, але не надто дорогі. У деяких країнах, як-от у Болгарії, що перебуває під комуністичним режимом, ніхто не зможе покидати автобус. Справляйте ваші фізіологічні потреби заздалегідь, бо я не зупинятимуся.
Водій поглянув на годинник.
— Час рушати. Візьміть ваші рюкзаки в салон із собою — і сподіваюся, що ви захопили спальні мішки. Будемо зупинятися вночі, іноді на заправках, які я знаю, але переважно в полі, біля шосе. У деяких місцях, де ні перше, ні друге неможливо — як-от у турецькому Стамбулі, — будуть дешеві готелі.
— Чи можна покласти рюкзаки на дах автобуса, аби мати більше простору для ніг?
— Так, звичайно. Але не дивуйтесь, якщо їх там не знайдете, коли десь зупинимося попити кави. Усередині, у задній частині автобуса, є місце для багажу. Тільки одне багажне місце, як сказано на зворотній частині буклета з мапою подорожі. І питна вода не включена в ціну квитка, тож сподіваюся, кожен захопив пляшки із собою. Ви зможете набрати води на заправках.
— А як щось трапиться?
— Тобто?
— Хтось із нас захворіє, наприклад.
— У мене є аптечка першої допомоги. Але це саме перша допомога. Достатня, щоб довезти хворого до якогось міста. Тому дбайте, дуже дбайте про тіло, ніби це ваша душа. Сподіваюся, всі зробили щеплення проти жовтої пропасниці та віспи.
Першу Пауло зробив: жоден бразилець не може покинути країну без цього, тому що іноземці, буває, вважають їх зараженими всілякими хворобами. Але він не робив щеплення проти віспи, оскільки в його країні вважалося, що одне з дитячих захворювань — кір — уже імунізувало організм.
Та, хоч би як, водій нікого не питав про довідку. Люди почали заходити й обирати місця. Багато хто поклав наплічники на сусідні сидіння, та водій одразу забрав багаж і закинув його до задньої частини автобуса.
— По дорозі ще підсядуть люди — от егоїсти.
Дівчата, що здавалися неповнолітніми, мабуть, із підробними паспортами, сіли поряд. Пауло сів з Карлою, і вони одразу почали сперечатися про місце біля вікна. Карла придумала мінятися місцями що три години, і вночі, аби вже спати спокійно, вона лишалася біля вікна. Пауло розцінив цю ідею як аморальну й несправедливу, бо дівчина завжди б мала куди зіпертися головою. Урешті було погоджено щоночі теж мінятися місцями.
Двигун завівся, і шкільний автобус, перетворений на щось таке романтичне лише в назві, Magic Bus, почав подорож у тисячі кілометрів, яка мала їх привести на інший край світу.
— Поки водій говорив, у мене було відчуття, що я вирушаю не в якусь пригоду, а на військову службу, обов’язкову в Бразилії, — сказав він приятельці, згадуючи обіцянку, дану під час спуску з Анд автобусом, яка вже багато разів відкладалася.
Цей коментар розізлив Карлу, але не могла ж вона сваритися чи пересідати на інше місце після заледве п’яти хвилин поїздки. Дівчина витягла зі своєї сумки книжку й узялася читати.
— Ну як, ти задоволена, що їдеш в омріяне місце? До речі, тип з «агенції» нас обдурив — ще є вільні місця.
— Він не обдурив: ти ж чув, як водій сказав, що люди ще підсідатимуть дорогою. І я не їду в якесь місце — я повертаюся.
Пауло не зрозумів відповіді, а
