Хіппі - Пауло Коельо
Якби ж це тривало, залишити в Амстердамі чоловіка, котрого вважала ідеальним, означало б зіпсувати поїздку постійними згадками про нього. І, якби й далі в її думках ріс образ ідеального чоловіка, вона б повернулася з півдороги, вони б одружилися — що зовсім не було в її планах на перевтілення, — бо інакше він би вирушив у той далекий край, екзотичний, повний індіанців і з кобрами на вулицях великих міст (хоча вважала, що оця друга частина, певно, була легендою, однією з численних, що розповідали про його країну).
Тому для неї Пауло просто був певною людиною в певний час. Вона не мала жодного наміру перетворити свою подорож до Непалу на кошмар — увесь час відмовлятися від пропозицій інших. Вона збиралася їхати, бо це справді була найнесамовитіша річ поза її межами — а вона була вихована майже без обмежень.
Вона ніколи б не пішла по вулицях за крішнаїтами, ніколи б не дозволила себе захопити купою індійських ґуру, яких би зустріла і які єдине, чого вміли навчити, — це «звільнити свідомість». Ніби звільнена свідомість, повністю звільнена, наближає когось до Бога. Після своїх перших — невдалих — спроб у цьому плані тепер єдиним уважала прямий контакт із Божеством, якого вона боялася і якому поклонялася водночас. Усе, що її цікавило, — самота й краса, прямий контакт із Богом і, насамперед, добряча відстань від світу, який надто добре знала і який більше її не цікавив.
Чи не була вона замолодою, щоб діяти так, мати цей тип мислення? Карла завжди могла змінити ідею в майбутньому, але, як вони погодилися з Вілмою в кофі-шопі, рай — як його уявляють собі на Заході — був незначний, нудний і плаский.
Пауло й Карла сіли на вулиці в одному кафе, де подавали тільки бісквіти й каву — і нічого з усіх тих продуктів, що можна знайти в кофі-шопах. Обоє повернули обличчя до сонця — один сонячний день після дощу, — свідомі того, що це блаженство мало зникнути з години на годину. Вони не обмінялися й словом після того, як вийшли з «агентства подорожей», маленького кабінету, який до того ж подивував Карлу: вона сподівалася натрапити на щось професійніше.
— Отже...
— ...отже, це, можливо, останній день, який ми проводимо разом. Ти їдеш на схід, а я — на захід...
— На майдані Пікаділлі ти побачиш копію того, що й тут, з єдиною різницею — центр площі. Безперечно, статуя Меркурія набагато красивіша, ніж фалічний символ Даму.
Карла не знала, але після розмови в «агентстві» він почав відчувати безмежне бажання супроводжувати її. Сказати краще: пізнати місця, куди можна з’їздити лише раз у житті — і все це за якісь сімдесят доларів. Він відкидав думку, що починає закохуватися в дівчину поряд просто тому, що це ще не була справжня думка, заледве ймовірність: він ніколи не захоплювався кимось, хто не мав бажання відповісти на його кохання.
Пауло почав вивчати карту: вони перевалили б через Альпи, проїхали б принаймні дві комуністичні країни, прибули б у перший мусульманський край у його житті, про котрий стільки читав у зв’язку з дервішами, котрі крутилися, і танцювали, і зустрічалися з духами, що аж сходив на виставу однієї групи, яка перебувала в Бразилії й виступала в найменшому театрі міста. Усе, що тривалий час було лише інформацією з книжок, могло тепер перетворитися на дійсність.
За сімдесят доларів. У компанії людей з таким же духом пригод.
Так, майдан Пікаділлі був лише круглою площею з людьми в барвистих одежах, що порозсідалися довкруж, де поліція ніколи не застосовувала зброю, пивні закривалися об одинадцятій ночі й звідки вирушали якісь екскурсії до історичних пам’яток або чогось іще в тому ж дусі.
Кількома хвилинами тому він уже змінив думку: пригода набагато цікавіша за площу. Стародавні казали, що зміни постійні й безперестанні, бо життя минає швидко. Якби речі не змінювалися, не було б Усесвіту.
Чи міг він, отже, так швидко змінити думку?
Багато почуттів рухають людським серцем, коли воно зважується присвятити себе духовному шляху. Це може бути гідна спонука, як-от віра, любов до ближнього або милосердя. Або ж просто примха чи страх самотності, цікавість чи бажання бути коханим.
Ніщо з цього не важливе. Справжній духовний шлях сильніший від спонук, що привели нас на нього. Небагатьом випадає на нього ступити з любов’ю, дисципліною й гідністю. Настає мить, коли ми дивимося назад, пригадуємо початок нашої дороги й починаємо сміятися самі з себе. Ми були здатні рости, однак наші ноги пройшли дорогу з причин, які здавалися нам важливими, а насправді були геть мізерними. Ми спроможні поміняти напрямок у ту мить, коли це ставало дуже важливим.
Любов Господа сильніша за причини, що привели нас до Нього. Пауло вірив у це з усією силою душі. Могутність Господа перебуває з нами щомиті, і треба відваги, щоб дозволити їй проявитися в думках, почуттях, подиху, — необхідна мужність, аби змінити думку, коли починаємо розуміти, що ми — просто інструменти Його волі, і саме Його волі маємо коритися.
— Я так відчуваю, що ти хочеш, аби я сказав «так», бо вчора в «Парадізо» поставила пастку.
— Ти ненормальний.
— Завжди.
Так, вона дуже хотіла, щоб він поїхав з нею, але, як кожна жінка, що знає спосіб мислення чоловіків, не могла цього визнати. Якби сказала, він відчув би себе підкорювачем або, що гірше, підкореним. А Пауло тепер уже збагнув усеньку гру, назвавши це «пасткою».
— Відповідай на моє запитання: хочеш, щоб я поїхав?
— Мені цілком байдуже.
«Будь ласка, поїдь», — подумала вона про себе. Не тому, що ти аж такий цікавий чоловік, — насправді швед з «агенції» був значно більш наполегливий і рішучий. Але з тобою я почуваюся краще. І мене просто гордість пройняла, коли ти вирішив дослухатися до моєї ради й зрештою врятував бозна-яку кількість душ, не погодившись везти героїн до Німеччини.
— Байдуже? Це значить, що тобі все одно.
— Атож.
— У такому разі, якщо зараз я підведуся, повернуся
