БЖД - Олександр Леонідович Ушкалов

Ніби виправдовуючи статус обдовбаного коз­ла, який не здатен ні на що, крім галімої німе­цької порнографії, я скидаю Мілу з лінії, кілька секунд думаю про те, як шанс можна висмоктати з пальця, і все-таки вирішую ним скористатися, своїм висмоктаним останнім шансом...

– Гаразд, студенте, – перше питання... мн...амм... еее... буде про поведінку підлітків на кри­зі... на великих водоймах... Ти колись був на ве­ликих водоймах, на кризі? – для чогось питаємене прспод із БЖД, потираючи руки.

– Ні, – заперечно хитаю я, – тільки на малих.Мені відразу ж пригадується епізод, як ще

в школі ми з Вованом Косим посеред зими полізли в старий закинутий, але досить глибокий фонтан. На фіга ми туди полізли, я пам'ятаю вже пога­ненько. Здається, Вованові захотілось перевірити, чи справді риба, а її у фонтані було повно, узимку спить. Так от, він обережно, ну, принаймні йому так здавалося, простукуючи кригу ногами, почав наближатися до середини фонтана, який ще не встиг замерзнути. Десь на п'ятому кроці крига під ним загрозливо хруснула... Вован приречено гля­нув на мене... Навіть не зважаючи на свої косі очі, він у той момент нагадував піхотинця, що насту­пив на міну... І раз – із шурхотом провалився по самісіньку шию... Важко сказати, як він опинився нагорі, це все просто вилетіло в мене з голови, але додому ми гнали на скаженій швидкості. Одяг Вована прямо на ходу вкривався крижаною кір­кою, а коли до під'їзду залишалися лічені метри, Вован раптом став, як укопаний. Від несподіванки я налетів йому на спину й перекинув його в сніг.

—А-а-а-а! – вичавив Вован із себе майже фальцетом і прикусив нижню губу.

—Вов, що? Га, ну Вов? – запанікував я.

—Примерзли... – насилу вимовив він.

—Хто? Хто примерз? – ще дужче запанікував я.

—Яйця до штанів... – ледь спромігся він на голос.

Я схопив Вована під руки й поволік його до­волі товсту тушу в під'їзд до ліфта, а Вован три­мав ноги широко розкаряченими, й вони тягли-ся по землі, наче сошки велетенського циркуля.

Найбільш боляче Вованові було на сходах. З кож­ною сходинкою він відчайдушно ойкав і намагав­ся вчепитися пальцями в свою куртку, хоч у нього мало що виходило, бо та теж вкрилася крижаною кіркою. Слава всім святим, що, коли ми опини­лися вдома, Вованова сестра саме вийшла з ван­ни, тож я не придумав нічого кращого, як кинути його в гарячу воду... Матюкаючись, мій друг ок­лигав, а потім я залив його «московською»...

– Знуаєш, – сказав він, язик у нього заплітав­ся, – ау рибууу, рибууу, я їїііі так і не поубачив...

Потому він захріп у тій-таки ванні, здається, навіть не знімаючи з себе одягу...

Але ж не стану я розповідати цьому ось чо­лов'язі про свого друга Вована, його примерзлі яйця й про те, що рибу він так і не побачив...

—По кризі, – кажу я, – взагалі бажано не хо­дити...

—Це правильно, – киває своєю сивою баш-кою ас із БЖД, – але якщо все-таки доведеться...

—Я ж і кажу, якщо все-таки доведеться, то по ній треба повзти, а не ходити... Таким чином збільшується площа...

—Стривай, – стає дедалі говіркішим пре-под, – а як же ти будеш по ній повзти, адже це крига. Там навіть учепитися ні за що, до то­го ж повзти по холодній кризі – це небезпечно, можна застудитись...

І тут я починаю розуміти, що мене задрочу-ють, патосно, безжально й красиво тицяють но­сом у лайно, ще раз намагаються довести, що я лузер, такий безпомічний, що навіть не знаю, що на кризі робити...

—Гаразд, – вирішую я, – цього питання я не знаю, оцініть мою чесність і, якщо можна, дайте мені наступне.

—Так, – відповідає він, – чесність твоя мені ні до чого, я ж професіонал, мені треба, щоб ти на кризі нормально поводитись міг. Але все од­но, ось тобі друге питання... Правила поведінки в тому разі, якщо тебе вкусила змія... – він ро­бить багатозначну паузу й додає, – за кінцівку.

—Так от, – починаю я, – якщо змія вкусила тебе... – я теж навіщось роблю багатозначну пау­зу... – вкусила тебе за кінцівку, треба перетягну­ти кінцівку вище місця укусу чимось на зразок джгута й обов'язково припалити рану... А потім дістатися до лікарні... Це я знаю...

—Ні-ні, – хитає головою він, – ти забув одну дуже важливу деталь. Спочатку треба відсосати!

—Відсосати? – витріщаюся я.

—Авжеж, відсосати... Якщо не відсосеш – вірна смерть...

—У кого відсосати?

—Як це в кого, звісно в себе! – обурюється препод і дивиться на мене, як на повного не­доумка.

Я, зрештою, дивлюся на нього так само. Мені миттю уявляється, як оцей ось клоун іде по лісу у величезному сільському брилі й збирає суниці, запихаючи їх собі в пащеку й розмазуючи по гу­бах. Аж раптом йому під ноги виповзає малень­кий неотруйний вуж. Решта вужів спостерігають шоу з-за найближчого дерева. І от бежсдсшник наступає вужеві на хвіст, той кусає його за по-реііану п'ятку й тікає до друзів, а наш герой,

розсипавши суниці, хаотично намагається в себе відсосати...

Якоїсь миті я навіть вирішую забити на залік із БЖД й просто звалити.

—Гаразд, – намагаюся заспокоїтись я, – а як­що ви не зможете в себе відсосати? Що тоді?

—Як це, не зможу? – обурюється бежедеш-ник так, наче він тільки те й робив, що все життя наступав на змій, а потім у себе сосав.

—Не зможете через особливості організму, адже не кожен такий гнучкий, можна й не дотяг­нутися... ну, до кінцівки...

Бежедешник замислено чухає потилицю й ствердно киває...

– Авжеж, авжеж, твоя правда... тоді залиша­ється два виходи...

-Які?

—Що які? Сам маєш знати! – гаркає він.

—Гаразд-гаразд, я не знаю, – розводжу рука­ми я, – можете так і записати у свою відомість. Але все одно: що його робити, як раптом змія ме­не вкусить?

—Що робити? – «друге питання не знає» – бурмоче він сам собі під носа й записує до блок­нота. – Що робити? Треба знайти того, хто б зміг відсосати.

Я вдруге уявляю бежедешника, який із кри­ком «Рятуйте! Відсосіть мені, будь ласочка!!!» га­сає по лісу.

—Он як... – з розумінням хитаю головою. – Ну, а останній, останній спосіб?

—Останній найлегший... Треба просто вбити змію